Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

Недаремно менi таке спало на думку – у вiдповiдь на мої фантазiї Марiя розповiла легенду. Не одне столiття правив у цих землях славний рiд Гербуртiв, вони прийшли сюди з австрiйської Сiлезiї ще у XIV столiттi. Удача вiдвернулася вiд них, коли один iз нащадкiв на полюваннi порушив табу, поцiливши в рiдну кров. Адже всi чоловiки з роду Гербуртiв пiсля смертi перетворювалися на орлiв i оселялися неподалiк… Сьогоднi небо над замком було вiльним вiд птахiв та хмар. Мала б тут етюдник з фарбами, палiтру, розчинники, бiлило, олiю, пензлi, мастихiни, – спробувала б вiдтворити цю чистоту кольорiв на полотнi.

Швидко, однак, згадала про роботу… А про натягнуту струну в грудях, навпаки, забула…

На зворотному шляху стояли в очах краєвиди, що розкинулись з вiкон замку, склепiння брами пiд вхiдною вежею, вимуруване – як i пивниця на Марiйчиному подвiр’ї, як i брукiвка навколо добромильської ратушi, – з рiчкового камiння. Дотепер нiде такої не бачила: нi у Парижi, нi в Амстердамi, нi в Празi. Своєрiдний малюнок утворювали поставленi боком пласкi каменi.

Зупинилися в центрi Добромиля. Купили свiжоспеченого сiльського хлiба, сiрникiв, рису, томатної пасти, я набрала мiських смаколикiв для дiвчат, хоч Марiя й пручалася: «Не псуй менi дітей…» Люди тут ходили неспiшно, вiтаючись направо й налiво, обмiнювалися новинами. Уже йшли до «Жабки» з пакунками, коли Марiю зупинила якась жiнка. З цікавістю глянула в мiй бiк. Я привiталася й пiшла до авто, розглядаючи брукiвку пiд ногами й будiвлю ратушi, бiля якої припаркувались. Побачила на фронтонi герб мiста: яблуко, простромлене мечами.

Перше, що з’ясувалося дорогою до села, – яблуко на родовому гербi Гербуртiв та мiста Добромиля було зеленим. Не жовтим, не червоним, а саме зеленим. Не знаю, чому це було для мене важливо. Про цю особливiсть герба свiдчили, за словами Марiї, iсторичнi джерела.

I друге. Моя iдея продавати гобелени через дорогий салон видалася подрузi невдалою. I контракт, про який я домовилась, i його вигiднi умови Марiя сприйняла без ентузiазму.

– А хто їздитиме до Львова? Хто вiдвозитиме роботи? Я буду змушена вiдповiдати вимогам, виконувати умови угоди, спiшити… Не хочу. Контракт! Бр-р-р. Це не для мене.

– Невже тобi грошi не потрiбнi?

– Потрiбнi. Але перетворювати життя на гонитву за копiйкою не хочу. Менi достатньо того, що маю. Я живу по-iншому, Анно.

Посеред дороги йшов хитаючись дядько. Обережно об’їхали його, вiн впевнено махнув нам рукою: вперед, дiвчата! На обличчi у нього застигла щаслива усмiшка.

– Можна, звичайно, почуватися добре в будь-який ситуацiї, – я не могла зрозумiти Марiїної реакцiї. – Справа не лише в грошах. Але тепер такий час, що талановитий художник бiдним не буває.

– Менi достатньо того, що маю, – повторила вона спокiйно, нiби терплячий вихователь до дитини.

– А що ти маєш? Щоденну важку працю?

– А тобi легко? Кожному здається, що деiнде в чомусь iншому буде легше. А це не так. Я знайшла свiй… режим, чи що… Свiй ритм роботи. Його й дотримуюсь. Залишаю для своїх гобеленiв не бiльше двох годин на день. Ще й перерви роблю у два-три днi. Тому для мене стати до верстата – це радiсть, а не зобов’язання.

Побачили на узбiччi гурт чоловiкiв, якесь дивне зiбрання пiд парканом.

– Чого це вони?… – не зрозумiла я.

– А-а, то Iгор Бугай паркан лагодить, а хлопцi радять, що й як робити.

Ми повiльно проминули чоловiкiв – усi повернули за нами голови. Сидiли навпочiпки, пихкаючи цигарками, або стояли iз замисленим виразом облич, немов і не в розпал робочого дня. Лише один прибивав до нових дерев’яних прогонiв новi штахетини.

– А успiх не цiкавить? – повернулась я до нашої розмови. – Чи тебе приваблює прижиттєва iсторiя Пiросманi?… Або Ван Гога?

Марiя хмикнула:

– Куди тебе понесло…

– Митець мусить бути нав’язливим. Iнакше стане вiдомим лише пiсля смертi. Скiльки ти знаєш талановитих художникiв? Набагато бiльше, анiж вiдомих, чи не так? За умов жорсткої конкуренцiї недостатньо бути талановитим. Грошей та успiху на всiх не вистачає. Я знаю, як узяти те, що тобi належить. Чому ти пручаєшся, не збагну…

– А з чого ти взяла, що я хочу, аби цi гобелени коштували шаленi грошi й були доступнi лише жирним котам? Їх можуть купити тi, кому вони подобаються. А до чужого успiху менi байдуже. Мене жаба не тисне.

– Чужий успiх – це класний стимул! I жаба тут вiдпочиває. Своє мiсце пiд сонцем треба вiдстоювати, як у бою. Ти ризикуєш занапастити свiй талант, а це грiх.

– Анно, та який грiх? Рекламуючи свої роботи на всi боки, можна одного дня зробити неприємне вiдкриття, що ти вже давно все поставив на конвеєр i, по сутi, дуриш споживача, годуючи його… вторинним продуктом.

Ми замовкли. Пауза, заповнена не роздратуванням чи образою, а намаганням зрозумiти одна одну.

– Для того, аби бути нав’язливим, треба ще й мати час, – першою порушила тишу Марiя. – А менi шкода витрачати його на це. Бо ж бачиш, скiльки iншої роботи маю. Якщо матиму контракт – доведеться щодня, щогодини затуляти цю амбразуру. Не хочу. Ти маєш вузьке коло людей, якi купують твої роботи, – це дуже заможнi люди. Коло моїх потенцiйних покупцiв набагато ширше. Не повiриш – менi так добре! Без великих грошей i без щоденної гонитви за ними. Менi великих грошей не треба. Занадто багато вони вимагають взамiн. Менi достатньо мiнiмуму.

– Поясни, чому один дорогий гобелен, проданий через салон, гiрше для тебе, анiж кiлька дешевих через дядька Василя по базарах?

– Пояснюю. По-перше, бiльшiсть робiт залишаю собi, продаю досить рiдко i, до речi, не за копiйки, як ти кажеш… А по-друге, коли купують на простих базарах у дядька Василя – вiн, до речi, молодший вiд нас, – менi бiльше радостi…

– Тобi бiльше роботи! – не дала я закiнчити фразу.

– …I менi, i людям бiльше радостi, – повторила Марiя. – Я працюю з радiстю, а люди купують із радiстю. Менi так краще ще й тому, що не маю отих додаткових клопотiв – з поїздкою туди, назад, з усiєю зайвою супроводжувальною марнотою. I маю час на ткання.

Вона кинула на мене швидкий погляд i додала:

– Звiсно, один гобелен на мiсяць я б у салон могла пропонувати. Але ж довезти його, усе оформити, потiм за грошима приїхати… Чи воно того вартує?

– Не зрозумiла, ти лінуєшся, чи що? – пiшла я на новий виток, однак роздратувати Марiю не вдавалося.