Читати книгу - "Голуб"

Якусь мить він продовжував замріяно сидіти, облизуючи зуби, перш ніж доїв рештки хліба й допив вино. Потім прибрав порожню бляшанку, лушпайки, обгортку з-під сиру, загорнув усе це разом з крихтами в целофанову торбинку, поставив сміття й порожню пляшку в куток за дверима, взяв зі стільця валізу, поставив стілець на місце в нішу, вимив руки й пішов спати. Вовняну ковдру він скрутив у ногах і вкрився тільки простирадлом. Тоді погасив світло. Було темно, хоч око виколи. Навіть згори, де знаходилася кватирка, до кімнати не проникав жодний промінь світла; тільки слабкий, чадний потік повітря та ще якісь звуки зовсім здалеку. Було страшенно душно. «Завтра я накладу на себе руки», — сказав він, після чого заснув.

* * *

Уночі була гроза. Це була одна з тих бур, які розряджаються не одразу цілою серією ударів блискавки та грому, а поступово, не поспішаючи, довго тримаючи свою силу. Протягом двох годин у небі нерішуче погримувало, злегка поблискувало, тихенько бубоніло, снувало з одного кінця міста до іншого, ніби не знало, де йому скупчитися, розтягувалося, росло й розросталося, доки нарешті нап’яло тонке свинцеве простирадло над цілим містом; продовжуючи чекати, заряджалося у зволіканні ще більшою напругою, та все ще не починалося… Під простирадлом не було жодного поруху. Ані найменшого подиху повітря в задушливій атмосфері, не рухався жодний листочок, жодна порошинка. Місто, здавалося, заціпеніло, воно тремтіло від заціпеніння, якщо так можна сказати; воно тремтіло в невимовній напрузі, ніби саме було грозою й збиралося луснути проти неба.

Та ось нарешті, десь під ранок, коли вже почало трохи світати, вдарило, один-єдиний раз, але так потужно, наче вибухнуло ціле місто. Йонатан підскочив у ліжку. Він не встиг усвідомити удару, не кажучи вже про те, щоб зрозуміти, що це грім; усе було значно гірше: у мить пробудження удар наповнив усі його члени чистісіньким жахом, жахом, причини якого він не знав, смертельним жахом. Єдине, що він почув, це відгомін грому, багатоголосе відлуння й гуркотіння грому. Вчувалося, ніби знадвору валяться додолу будинки, наче книжкові полиці, і перше, що він подумав, було: сталося, ось він, кінець. Він мав на увазі не тільки свій власний кінець, а кінець світу, всесвітню катастрофу, землетрус, атомну бомбу або те й інше, у всякому разі — абсолютний кінець.

Але раптом усе стихло. Не чути було жодного гуркоту, падіння, тріску, нічогісінько, і жодного відлуння. І ця раптова тиша, що продовжувала тривати, була ще жахливішою за вирування кінця світу. Бо Йонатанові здавалося, ніби, незважаючи на те, що він досі живий, крім нього не було більше нічого — жодного візаві, ані верху чи низу, ані зовнішнього, ані іншого, на що б він міг зорієнтуватися. Всі відчуття, зір, слух, почуття рівноваги — усе, що могло б підказати йому, хто він і де, — зникли в цілковитій порожнечі темряви та тиші. Він відчував лише несамовитий стукіт свого серця та тремтіння власного тіла. Він знав тільки те, що знаходиться в ліжку, але поняття не мав, що це за ліжко й де воно стоїть — якщо воно взагалі стояло, а не летіло кудись у безодню, бо здавалося, що воно хитається, тому він міцно вхопився обома руками за матрац, щоб не перекинутися, щоб не втратити це єдине щось, що він тримав у руках. Він шукав очима опори в темряві, вухами — опори в тиші; нічого не чув, нічого не бачив, зовсім нічого; у шлунку крутило, йому відригувалося жахливим присмаком сардин. «Хоч би не знудило, — подумав він, — хоч би не виблювати, хоч би не вивернути зараз ще й себе самого!»… Та ось, після якоїсь невимовно жахливої вічності, він все-таки щось помітив, а саме слабенький проблиск праворуч зверху, трішечки світла. І він втупився в нього, вчепився за нього очима, за маленьку, квадратну плямку світла, за отвір, кордон між тут і там, за таке собі вікно в кімнаті… але в якій кімнаті? Та це ж не його кімната! Це нізащо в світі не твоя кімната! У твоїй кімнаті вікно знаходиться в ногах ліжка, а не так високо на стелі. Це… це так само не кімната в хаті дядька, це дитяча кімната у будинку батьків у Шарентоні — ні, не дитяча, це погріб, так, погріб, ти в погребі в батьківській хаті, ти ще дитина, тобі тільки наснилося, що ти дорослий, гидкий старий охоронець у Парижі, але ти дітвак і сидиш у погребі батьківської хати, надворі — війна, а ти тут у полоні, контужений і забутий. Чому вони не приходять? Чому не врятують мене? Чому так моторошно тихо? Де поділися всі люди? Господи, де решта людей? Я ж не можу жити без інших людей!

Він збирався закричати. Він хотів викрикнути в тишу одне-єдине речення, що він не може жити без інших людей, настільки великим було його страждання, настільки розпачливим був страх самотності старої дитини Йонатана Ноеля. Але саме в ту мить, коли він мав закричати, він отримав відповідь, почувши якісь звуки.

Звідкілясь долинав стукіт. Зовсім тихенький. І знову стукіт. І ще, третій і четвертий раз, десь згори. Потім постукування перейшло в регулярне, ніжне торохтіння, завирувало дужче й дужче, і зрештою це вже був не стукіт, а потужний, насичений шум, то ж до Йонатана дійшло, що це — шум дощу.

І тоді все стало на місце; Йонатан розпізнав у світлій квадратній плямі отвір вікна, а в сутінках роздивився обриси готельної кімнати, рукомийник, стілець, валізу, стіни.

Він випустив зі стиснутих кулаків матрац, підсунув ноги до грудей і обхопив їх руками. Ось так скоцюрбившись, він продовжував сидіти, довго, може з півгодини, і слухав шум дощу.

Потім він встав і одягнувся. Світло йому не знадобилося, він зорієнтувався в сутінках. Взявши валізу, пальто й парасольку, вийшов з кімнати. Тихенько спустився сходами. Нічний портьє спав унизу за столом реєстрації. Йонатан пройшов повз нього навшпиньки і, щоб його не розбудити,