Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Сучасна польська повість 📚 - Українською

Читати книгу - "Сучасна польська повість"

267
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сучасна польська повість" автора Корнель Пилипович. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 127
Перейти на сторінку:
вважав за маскування від шпигів. Горді своїм самозреченням, ми захоплювалися тим, як наполегливо декотрі наші старші товариші вербували серед дівчат нових співчуваючих. Оце самопожертва! Отій дівчині, дочці лідера місцевих пепеесівців[12], наш товариш, напевно, розтлумачує, що верховоди ППС прагнуть дійти згоди з санаційною «лівицею», а це буде останнім етапом на шляху зради, яким ідуть соціал-фашисти. Без сумніву, товариш N., забувши про відпочинок після тяжкої праці в шевській майстерні, пояснює блакитноокій білявці причини невдач республіканської армії в Іспанії. Винні в цьому троцькісти, анархісти і Блюм.

Ми вітали побачення наших товаришів, як спосіб масового залучення жінок до революційної роботи. Як спосіб олюднення жінки. Через те я не розумів, чому рудуватий представник окружного комітету на масовці в лісі гнівно картав нас за повільну підготовку до Першого травня: «Як ви працюєте? Що ви робите? Ви пасете задніх, відстаєте від революційного авангарду! Чого ви захрясли?»

А ми зовсім не вважали, що захрясли. У нас свербіли руки, ми не могли дочекатись, коли підемо бити поліцаїв та буржуїв.

І от мов грім з ясного неба: партію розпущено, нас звинувачено в зраді, покарано, невідомо за що. Я не знав, за що, Павел, розумна голова, теж не знав, за що.

Навіть Павел, який щодня зустрічався з окружним керівництвом!

Гострий біль прошив серце. Чому, чому? Може, не треба було дискутувати? Дискусії призводять до розколу.

Виходить, за це нас і покарано. І все-таки ми дискутували похапцем, крадькома, але з запалом.

Що повинен робити той, хто мав певну мету в житті і раптом її втратив?

Спочатку я розгубився. Я чекав доручень, які б мене знову змусили діяти. Саме змусили. Адже для людини молодої, що не має революційного досвіду, провідна нитка — це доручення й директиви. З нашої гімназичної четвірки лише отой у береті (він завжди приплутував бога, коли просторікував про нашу діяльність та історичні події) капітулював, щоб якось жити. З тих самих міркувань — щоб жити — ми рішуче відкинули капітуляцію.

Павел мусив переховуватись, бо йому загрожувала Береза[13]. Він виїхав до Варшави разом зі своєю тендітною Мірою з симпатичним ластовинням на обличчі.

Куди ж подіти кипучу енергію, куди подіти молодість, що якимсь незбагненним чином поступилася своїми правами на користь повної тривог і небезпек революційної боротьби?

Що робити? На світі, мабуть, немає нічого важчого, як долати порожнечу, надто ж тому, хто звик виконувати завдання партії, а для жовторотого бунтаря вони були квінтесенцією ідеалів. Вибухом величезної сили мене жбурнуло в порожнечу. Цілком порушилося співвідношення між жадобою діяти й реальними можливостями для цього.

І як діяти? А ще ж треба пам’ятати про підступи провокаторів. А втім, самостійно працювати я ще не вмів. Я міг лише примусити себе не згадувати і, спалахуючи гнівом, повставати проти всього, що чуже ідеалам. Як уже казав, я почував себе страшенно самотнім. Але тепер мене мучить підозра, чи не загострювала цього почуття розбуяла юнацька кров? І ось лист… «Вистояти. Я вважаю, що сталася помилка. Тепер треба ще більше вимагати від «себе, щоб завтра не соромно було дивитись у вічі товаришам».

Що ж, як вистояти, то й вистояти. Притлумити біль, навчитись нормально жити. Але цілеспрямовано. Ця цілеспрямованість повинна стати захисним панцером.

БІЛЬШЕ ВИМАГАТИ ВІД СЕБЕ…

Кохання? Будь ласка. «Перевиховання», яке розпочала Ванда, повинно було закінчитись коханням. З її боку.

З мого ж боку — це буде жага без любові. Конче без любові, щоб не вдатися в сентиментальність. Серце? Яке там серце? Є тільки наповнений кров’ю мішок.

Мушу признатись, я відразу відчув, яка глибока прірва залягла між моїми намірами й можливостями. Під час розмов з Вандою зі мною діялося щось небувале. Хіба ж раніш мені переймало дух, коли я дивився на стрункі дівочі постаті? Ну, то й що, як погляд не може від них відірватись? Це просто якась фізична недуга, хворість. І я пив воду, щоб заспокоїтись.

Вандина врода, яку я пізнав, її чари, — так, звичайно, але за всім цим усе-таки мріють інші стрункі постаті, тремтячі перса, покірні очі. Звичайно, але… Безвладні уста то віддаляються, то наближаються… Стрункі постаті зникають у місячному сяйві або під пухкими перинами, якщо сьогодні я знаю, що ці жінки продажні або заміжні.

Та й годі. І більш нічого. Зате й через багато років не меркне обличчя Ванди: вона єдина, і над швидкоплинною юністю не владні ні час, ні земля. А ті, інші? Вони — мов розпливчасті візерунки. Романтика виринає з імли: «Я не знала, що такі великі очі можуть бути гарні, — каже Віся. — Очиська!» — «В тебе довгі ноги, ти танцюватимеш, як бог», — пророкує Казька-цокотуха. «Уламки лав лежать по скверах», — сказав Тувім.

Це дуже повчально — через багато років заглибитися в аналіз своїх давніх переживань, відкопувати те, що через принциповість ти хотів живцем поховати в собі заради ідеї. Похвали з уст дівчат були приємні. Чи справді я, «непохитний борець», підсвідомо цікавився, як і кожен чоловік, як оцінюють мою особу жінки? Тоді я над цим не замислювався й навіть обурився б, якби хтось мені таке сказав. Я б скоріш міг повірити, що перепливу Атлантичний океан чи навіть разом з фізиком полечу на Місяць, ніж допустити, що здатен на оті безглузді любощі з жінками.

На кожнім кроці я демонстрував свою недосвідченість і небажання визнавати цнотливу недоторканість жіночого тіла. Ніхто не вірив у мою наївність, і через те раз у раз виникали всілякі непорозуміння. Якось я жартома обійняв за стан гарненьку білозубу Крисю і сказав їй: «Уявляю собі, який у тебе бюст». Скандал, плач, галас. Ото неотеса!

Він думає, що лапає сільську дівку. Я тільки головою похитав, виказуючи цим свою зневагу до фальшивої буржуазної моралі. А якби я обійняв її в танці, та ще й міцніше, то все було б гаразд, хіба ні? Отож деякі гімназистки дивились на мене як на розбишаку й губителя дівочої цноти.

Раз ота святенниця француженка (вона завжди ходила в чорній сукні мало не по кісточки) потягла мене до директора і скрипучим голосом почала скаржитись: мовляв, я показував її вихованці Ванді ілюстрації в німецькому спортивному журналі. Дівочі груди на цих фото надзвичайно гармоніювали з лініями всього тіла, дівочі ноги в легких стрибках нагадували списи в польоті. Директор непорозуміло дивився на ілюстрації та все повторював: «Заспокойтесь, будь ласка, колего, я зараз принесу валер’янки. Але чого ви так хвилюєтесь? Хіба сталося щось страшне? Я не

1 ... 15 16 17 ... 127
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сучасна польська повість», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сучасна польська повість"