Читати книгу - "Артур і війна двох світів"

А Темрякосу навіть не віриться! Невже це вони? Ті троє поганців, з вини яких він втратив своє щастя? Трійця, яка зруйнувала його мрії про почесті і владу над королівством? Невже богиня лісу така до нього прихильна, що піднесла йому несподіваний дарунок — трьох найзапекліших ворогів на тарілочці з блакитною смужкою? Та Темрякос не поспішав. Це може бути міраж, ілюзія. Він уже кілька разів попадався на гачок оптичного обману, а тепер йому не хочеться помилятися.

Насупившись, Темрякос поволі підпливав до кулі. Трійко дрібненьких мініпутів, скоцюрбившись на дні прозорої капсули, мали природний вигляд, навіть якщо зважати на те, що і вода, і оболонка, яка відмежовує їх від Темрякоса, спотворюють зображення. Упиревий нащадок скривив у посмішці губи. Він зрозумів, що цього разу вороги в пастці, і нікуди вони не подінуться.

І хоча помста — страва, яку радять споживати холодною, Темрякос не має терпіння. Він висмикнув зі свого півнячого гребеня (його модники називають ХАЄРОМ або ІРОКЕЗОМ) одну із залізяк і поплив до кулі, щоб проткнути її наскрізь.

— Ой, як би було добре, щоб хтось нагорі увімкнув воду! — склавши молитовно руки, прошепотів Барахлюш.

Він почувався нещасливою жертвою, якій спутали руки й ноги та ще й кинули на рейки перед потягом, що наближається із шаленою швидкістю.

— Та увімкнуть! — упевнено сказав Артур, не стільки заспокоюючи приятеля, скільки самого себе.

Але там, у домі, батько, безвольно звісивши руки, все ще стоїть перед дзеркалом, мати крутить крана в зворотному напрямку, бабуся вчепилася в телефонну слухавку, а дідусь з головою пірнув у африканські джунглі.

Але в ту мить, коли Темрякос з войовничим гуком змахнув рукою, щоб нанести вирішальний удар, у домі зазвучав дзвінок. Він обізвався біля вхідних дверей. І чути його навіть тут, під водою. Темрякос із здивуванням прислухався. Франсуа-Арман перестав дивитися в дзеркало. Роза припинила боротися з краном. Маргарита поклала слухавку. Арчибальд відсунув набік газету.

Хто це так наполегливо дзвонить у двері в такий ранній час? У відповідь — тиша. Але якщо тиша підштовхує Темрякоса поновити наступ, то Арчибальд вирішив підійти і поглянути, кого це там принесло.

З войовничим погуком, точніше, з бойовим бульканням, Темрякос кинувся вперед. В цей час Арчибальд, проходячи через кухню, вирішив попити водички і відкрив кран… Куля з нашими героями, підхоплена бурхливою течією, випливла з тихої гавані. Бачачи, як ненависні мініпути знову його обвели навколо пальця, Темрякос замолотив рукою по воді, щоб таки проткнути прозору оболонку кулі, та весь час давав маху. Бо не знав, що вода спотворює реальні розміри предметів, позаяк ніколи не цікавився наукою. І до того часу, коли Арчибальд закрив кран, нападник плескався безпорадно в тій самій ямі, звідки втекли мандрівники. Ні, таки то був не його день! Він може скільки завгодно накликати лихо на голови своїх ворогів, та вдіяти нічого не в силі. І йому нічого не зостається, як дивитися вслід кулі і чекати, доки хтось угорі увімкне воду.

РОЗДІЛ 7

Випивши водички, Арчибальд пішов відчиняти двері. Зауважимо, що він, як завжди, не зазирнув у віконечко. Втім, це навіть добре, інакше б він ніколи не відсунув засува. А чудовисько, що постало на порозі, і в страшному сні не присниться.

Арчибальд завжди був добрим самаритянином, але, побачивши потвору, що подзвонила в двері, не зміг втриматися від гримаси… Точніш сказати, побачивши комплексну потвору, бо вуха, ніс і рот чудовиська явно належали різним людям. І лишень умілий кравець міг поєднати їх на одному обличчі.

Упиря тепер не впізнати, хоча він потворний, як і раніш, але схожий на людину. Комір широкого плаща приховував його підборіддя, а капелюх, насунутий на очі, і чудово виконаний макіяж дещо пом'якшували враження від його «вроди».

Хірург виконав роботу на відмінно, та, на наш погляд, поняття «відмінно» в цьому випадку недоречне.

Арчибальд не впізнав свого заклятого ворога, він навіть і не подумав би, що за цією непривабливою зовнішністю ховається Упир.

— Чим можу вам допомогти? — спитав Арчибальд, що ніколи не забував про ввічливість.

Упир втішився — його не впізнали! І він широко посміхнувся, аж шкіра на обличчі натяглася і затріщала. Дідусь несамохіть скривився, ніби від болю — він дуже співчував незнайомцю.

— Мені шкода, що я вас потурбував так рано, — сказав Упир з невластивою для нього ґречністю.

Арчибальд здивувався, та не його вишуканій шанобливості, а скрипучому тембру голосу, що нагадав йому щось давно знайоме.

— Жодних проблем! — не менш шанобливо відповів дідусь, все ще не здогадуючись, що до нього прийшло втілення Зла. — Ви не місцевий? — розпитував він незнайомця, щоб той знову заговорив, щоб знову почути голос і згадати, де ж він чув його раніше.

— Ні. Але я жив у цьому саду дуже довго, так-так, саме в саду! Ще до того, як збудували дім!

— А-а-а! Так ви приїздили сюди малюком і тепер мандруєте місцями свого дитинства? — спитав, усміхаючись, Арчибальд.

Упир не чекав на таке уточнення, та швидко схаменувся, що йому дароване іще одне очко.

— Саме так! Все своє дитинство я бігав цими лугами і можу похвастатися, що знаю кожен куточок вашого саду!

Арчибальд так і не здогадався, що перед ним Жахливий У, і дозволив собі засумніватися в правдивих словах несподіваного гостя. А Упир знає все: що є в саду, що є в домі і навіть під фундаментом дому. Ліпше за мешканців і ліпше, ніж будівельники, що зводили ці стіни.

Альфред давно вже нудиться. Не знаючи, що робити, він спробував заснути, та зненацька відчув, що навколо запанувала могильна тиша. А така тиша нічого доброго не віщує. Жодна пташка не набридає йому своїм щебетанням, жодна муха не кружляє набридливо перед його носом. Натрапивши на таке незрозуміле явище, пес вирішив проникнути у вітальню, щоб отримати бодай якусь інформацію. Та чим ближче він підходив до дверей, тим дужче відчував гидкий запах, що пригнічував його і підіймав шерсть дибки. Повільно наближаючись до Арчибальда, який перемовлявся з незнайомцем, пес відчував, як лапи у нього підкошуються, вуха притискаються до голови, а інстинкт примушує загарчати.

— Чого ти, Альфреде? Отак зустрічаєш гостей? — докірливо обізвався дідусь.

І він відіпхнув Альфреда, щоб той не проскочив у дім. Щоб навіть не торкнутися незнайомця, пес відбіг убік.

— Вибачте йому! Він не звик спілкуватися з чужими людьми! — пояснив Арчибальд.

— Якби чужак проліз у мій дім, я поводився б так само! — насмішкувато відповів Упир.

— Саме гостинність і відрізняє нас від псів! —