Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Стара фортеця 📚 - Українською

Читати книгу - "Стара фортеця"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Стара фортеця" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 69
Перейти на сторінку:
мене перед самісіньким носом.

Ми бігли мовчки, не оглядаючись. Адже за спиною — погоня!

Ось і Турецькі сходи. Давно-давно — років з триста тому — побудували їх турки. Сходи круто спускаються по скелях униз, до річки. А на тому боці річки, біля самого берега, видно самотню напівзруйновану вежу Конецьпольського. Вона стоїть тут на відшибі, віддалік од Старої фортеці. З давніх часів вона стереже вхід до міста з півночі, з боку Заріччя.

Від підніжжя Турецьких сходів, через річку, просто до вежі Конецьпольського, перекинута дощана кладка.

Саме по цій кладці перебігав недавно, відстрілюючись од петлюрівців, наш сусід Омелюстий.

— Сховаємось у вежі! — важко дихаючи, запропонував Куниця.

Я кивнув головою.

Спускатися по Турецьких сходах — найлюбіша справа. Обабіч їх, майже до самої річки, міцні дубові поручні. Зверху вони гладкі, відполіровані.

Ми полягали на поручні й поїхали вниз проліт за прольотом, не встигаючи перелічувати повищерблювані сходинки, що біжать угору. На комірі у мене обірвався ґудзик, і живіт нагрівся так, наче гірчичника приліпили.

Не оправляючи повисмикуваних сорочок, скуйовджені, наче після бійки, ми вскочили на вузеньку кладочку. Під ногами вирувала бистра вода. Дошки рипіли, гнулися, і вся кладка загойдалася під нами, немов жива, наче з берега хтось, пустуючи, розгойдав її…

Ми ввірвалися в кам'яну арку вежі і одразу ж витими сходами збігли на другий поверх. Отут уже нас не знайдуть!

Стомлені, спітнілі, ми попадали просто на траву. Куниця одразу ж підповз до єдиної амбразури. Вона була схожа на перекинуту замкову щілину. Через амбразуру було добре видно протилежний берег річки з Турецькими сходами іі половину дощаної кладки, по якій ми щойно пробігли.

Якби сищики подалися за ними по Турецьких сходах, Юзик міг би їх одразу помітити, і у нас вистачило б часу сховатися в іншому місці.

У вежі Конецьпольського була тиша й прохолода. У стіні білів мармуровий, майже розвалений камін. Стелі над вежею не було, вона давно обвалилася, лише одна напівзгнила балка, наче гармата, стирчала з кам'яної стіни. У цій товстій замшілій стіні були видовбані три високі просторі ніші. Мабуть, у них обложені запорожцями пани Конецьпольські складали порох і важкі чавунні ядра. Вся підлога другого поверху поросла соковитою, густою травою, а з каміна визирав кущик незабудок. Трава під стіною була прим'ята. Певне, тут хтось був. А чи не Омелюстого це сліди залишились у вежі? Та, звичайно ж, Іванові! Адже зовсім недавно він стріляв звідси по петлюрівцях. Мабуть, ній лежав біля самісінької амбразури з наганом у руці — ось так, як лежить зараз Куниця, — припавши животом до м'якої трави, широко розкинувши ноги.

Ох, та й ловко ж Іван тоді підстрелив чубатого петлюрівця! Певне, він добрий стрілець: з нагана на такій відстані не кожний влучить. Якщо той поранений залишився живий, то, мабуть, довго пам'ятатиме цю вежу Конецьпольського.

Невже петлюрівцям вдалося спіймати Омелюстого?

Але ж навіть там, у самісінькому центрі міста, він зумів обдурити петлюрівців, — невже ж тут, на околиці Заріччя, вони змогли його схопити?

— Послухай! А я думаю, він все-таки втік звідси. От було б здорово!

— Хто втік? — спитав Юзик і повернувся обличчям до мене. — Ти про кого, Васько?

— Про Івана… Пам'ятаєш, як він стріляв з цієї бійниці по гайдамаках?

— Ах, ти про Івана! — сказав Куниця і вирвав з розколини жмут соковитої трави. — Ну, та де їм Омелюстого спіймати… Він хитрий, мов щука, десятьох петлюрівців обдурить… Знаєш, я навіть думаю, — він далеко й не пішов, а живе собі тихенько десь тут у місті або в підземний хід забрався. Я ось позавчора йшов повз фортечний міст, сів там відпочити, а біля мене двоє дядьків напували коней і про цей підземний хід говорили. Один божився, що в підземному ході, під фортецею, тисяч зо дві більшовиків сидить. Він казав, що більшовики навмисно Петлюру до міста пустили, щоб йому назад дорогу перетнути. Ось буде темна-темна ніч — ані зірочки на небі, ні місяця, — тоді вийдуть усі більшовики з ліхтарями з підземного ходу й петлюрівців у полон позабирають, а самого Петлюру з фортечного мосту у водоспад кинуть.

— То як же вони там сидять? Їсти ж їм треба?

— Ну, в них там багато різних запасів. Червоні, перш ніж піти з міста, понавозили туди й сала, й квасолі, й пшона, й хліба. Сидять під землею й куліш варять.

— Стривай. А дим же куди?

— Дим? — Куниця задумався. — А, мабуть, вони у фортечні вежі димоходи вивели, й увесь дим вилітає вгору.

Ну, це вже, по-моєму, казки. Хтось із них бреше — або цей дядько, або Куниця.

— Ти правду кажеш?

— А то хіба брешу? — образився Куниця й замовк.

Бійка

Незабаром мані надокучило сидіти у вежі Конецьпольського. Сищиків не чути. Може, вони забули про нас? А що як вибігти звідси, сховатися в іншому місці?

— Юзику, — сказав я, — знаєш, ми не за правилом граємо.

— Чому не за правилом?

— А ось чому. Ти ж у нас отаман, ти повинен командувати всіма злодіями, а не ховатися тут зі мною.

— Ні, — відповів Куниця, не дивлячись на мене. — Я повинен ховатися. Просто злодія схоплять — невелике лихо, а якщо я потраплю до рук сищикам, вся зграя розвалиться. А потім… — Куниця зам'явся, — побожись, що нікому не скажеш.

— Нехай мене грім поб'є, нехай я провалюсь разом із цією вежею в річку, нехай…

— Гаразд, — обірвав мене Куниця, — тепер слухай. Мій батько сьогодні десь під нашою гімназичною стіною має ловити собак. Їх багато там розвелося. А я ніяк не хочу на нього наскочити. Побачить, що я замість навчання по вулицях тиняюся, таку іжицю пропише, що держись… Він лютий тепер. Учора хтось відірвав у нас у сараї дошку, і всі собаки, що їх батько на базарі спіймав, порозбігалися..

То ось воно в чому річ! Куниця батька злякався.

Батько Куниці ловить собак для хазяїна міської шкуродерки Забодаєва, а той вбиває їх, здирав шкури, а собаче сало продає на миловарню. Батько Куниці часто роз'їжджає по місту на довгому фургоні, що його тягне ряба рідкохвоста шкапа.

Коли ця чорна собача тюрма котиться по вулицях міста, за нею з галасом мчить ціла юрба хлопчиків. Спіймані собаки скавучать, кидаються на грати, як шакали в звіринці. А хлопці, обганяючи один одного, біжать за фургоном, вигукуючи:

— Гицель! Гицель!

Так у нашому місті звуть собаколовів.

Нерідко й Юзика наші хлопці дражнять цим образливим прізвиськом. Тоді він лютує й кидається на

1 ... 15 16 17 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стара фортеця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Стара фортеця"