Читати книгу - "Гра в паралельне читання"

– Вітаю! Моя полиця – одна з верхніх. Будуть якісь побажання-пропозиції? – звернулася вона до двох осіб, що сиділи внизу.

Ліворуч копалася в сумочці кучерява дівчина років двадцяти із серйозним, дещо зверхнім виразом обличчя. Праворуч сидів «накачаний» блондин, близько тридцяти років, і витирав лоба паперовим носовичком. Дівчина привіталася і продовжила порпатися в торбинці. Чоловік відреагував:

– Можу поступитися нижньою полицею.

– Та ні, мерсі. Я саме мріяла впасти і заснути, щоб нікому не заважати. Але як ви такий чуйний, зніміть, будь ласка, матрац із верхнього ярусу, бо не дотягнуся.

«Качок» швидко розібрався з усіма матрацами.

– Хто пастєльку нє вазьмьот, глазкі ночью нє самкньот! – проспівав у коридорі провідник і простягнув Марині, яка стояла у дверях, три комплекти білизни в целофанових пакетах.

– Скільки?

– Я ж сказав – всьо патом! Беріть, а то куди я вам кофе подавать буду?

Дві доби відрядження, між ними одна ніч, а розмов, а розмов… Знайомі підприємці попросили бути присутньою на переговорах і перекладати зарубіжних компаньйонів, труди її оплатили – нічого скаржитися. Така робота. Ніч у потязі, півночі розмов, два дні біганини… У таку спеку! Спати, спати, спати!

Ще не заплативши ні копійки за залізничний сервіс, Марина переодяглася, поки сусід по купе виходив, потім вибралася нагору, засунула сумку на третю полицю, гаманець та теку з документами – під подушку, і заснула, ніби провалилася. Її полиця – найзатишніше місце у світі! Ось дорогою сюди була полиця – просто жах після домашнього дивана, і потяг стукотів по голові, а зараз – краса! І провідник – душка, і сусіди без пива та тараньки, цілком милі люди. Дивно тільки, що такі молоді обоє, а весь час мовчать. Кучерява читає щось медичне, «качок» просто мовчить, у вікно дивиться.

Як там удома без неї впоралися? Хоч би нормально, не маленькі вже, розберуться. Трохи волі їм навіть до смаку, відповідальнішими будуть. Холодильник не порожній лишила, вказівок надавала…

Треба б кішку зводити до ветеринара, здається, грижа у неї. Ще щось треба було зробити терміново, щось треба, що?.. Зателефонувати кудись… Ох, дістали бізнесмени… Хитрі всі… Ще й на мобільному гроші всі виговорила…

Колеса вже не стукотять. Пахне кавою.

– Мадамочко! Вам каву в ліжко чи в чашечку, як вашим сусідам?

– У чашечку, а потім у ліжко, будьте ласкаві! Не дасте й поспати, турботливий ви наш!

– Така наша служба! А спати при заході сонця – голова болітиме!

– А раптом у мене грошей не вистачить заплатити за ваш сервіс і я тихо втечу?

– Од нас не втікають! У нас у кажному купе по сек’юрітє сидить! – сказав він і підморгнув сусідові знизу.

– У вас грошей не вистачить мене оплачувати! – відповів той стримано, але дружелюбно. – Дай жінці кави, що ти голову морочиш, холоне ж!

– У гарячих провідників холодної кави не буває! Я ж її в руках тримаю! Та нате вже, що ж я, садист якийсь?! – театрально ображається «Карлсон».

– Дякую, дорогенький, не ображайтесь! Ми вас уже любимо! Куди ж ми без вас до завтра? – миролюбно сказала Марина і ковтнула розчинної залізничної кави.

Провідник вдав, що ще не цілком утішений сказаним, і ретирувався.

– Хочете бутерброд? – раптом спитав знизу хлопець. – Що ви саму каву?..

– Перепрошую, як вас називати? – спитала Марина замість відповіді, звертаючись згори до обох. – А то якось незручно, нам же ще їхати та їхати. Мене звати Мариною.

– Я – Антон. Спускайтеся, перекусимо, – не збився з теми сусіда.

– А я – Діна, – відрекомендувалася дівчина, відкладаючи вбік чималу книжку.

На обкладинці майнула назва – «Дитячі інфекції». Зрозуміло, лікар. Схожа. Сувора така. Тому що молода. Хоче видаватися старшою та соліднішою. Смішні вони, молоді.

Марина подала Антонові свою чашку, уперлася обома руками у верхні полиці та спустилася вниз.

– Дуже незручно, але я так бігла на потяг, що не було жодної хвилинки заскочити по продукти в дорогу. Маю лише півпачки печива, – винувато сказала вона.

– А я на ніч узагалі не їм, тренер із фітнесу надто категоричний! – сказала Діна і стала пити саму каву.

Антон мовчки розрізав свій чималий бутерброд із ковбасою на три частини і рішуче розклав усім на серветки по шматку. Більше ніхто не заперечував.

– Помідор, вибачайте, один. Але великий, – Антон вправно розділив його ножем на три рівні частини по 120 градусів, чим трохи здивував Марину. У неї теж це виходило автоматично легко і просто, бо звикла все ділити на трьох – на себе і на дітей. Так уже повелося. Раніше малим діставалися кращі шматочки, але потім, коли вони стали підростати і помітили це, вдалися до протесту: все порівну! Довелося здатися – двоє проти одного. Так і звикла.

Поки їли і перекидалися прозаїчними репліками, потяг знову рушив. Кольорове кіно, яке миготіло за вікном, повільно перетворилося на чорно-сіре з нечастими цятками вогнів. Діна знову вляглася і, сказавши, що їде складати доленосний іспит, взялася за книжку. Весь її вигляд закликав усіх навколо створити оптимальні умови для успішного навчання.

Марина подумала, що «лікар», мабуть, єдина дитина в літніх батьків, яка звикла робити погоду вдома. Буває. А може, уся ця поза від невідповідності віку та тендітної статури тому іміджеві, з яким майбутня лікарка хоче злитися? Та Бог із нею! Хай читає.

Після кави, попри пізній час, Марині спати більше не хотілося. Сиділи тихо, як і належить у бібліотеці. Вона – ближче до дверей купе, думаючи про своє і дивлячись у «завагоння» крізь простір між білими фіранками. Антон – біля вікна, читаючи якийсь журнал із тих, які не купив би ніколи, аби не перспектива вимушеного байдикування в потязі.

Денна спека змінилася прохолодою. Нічний біг охолоджував потяг.

Знову станція. Провідник із кимось весело сперечається на своєму суржику. Зміст розмови можна приблизно вгадати за мелодикою реплік. Цікаво, коли він усе ж таки виставить рахунок? Дивний якийсь, смішний, але видно, що добрий і не озлоблений на життя взагалі та на своє колісне зокрема.

– Треба продихатися. Наступна станція години за три, не раніше, – тихо, щоб не сполохати «Дитячі інфекції», сказав Антон чи то Марині, чи просто розмірковуючи вголос.

– Точно, від цих купе і до клаустрофобії недалеко, – тихо відповіла вона.

Він дістав цигарки з кишені