Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

Європі, і на безмежному планшеті, що прослався переді мною, зблідли вони й зникли, немов витравлені розчином від плям, — і вже вони позаду мене, залишені без туги й жалю, я кваплюся додому й навіть думки не допускаю, що колись ще повернуся до них й топтатиму їх до кінця своїх днів; при мені немає ні золота, ні срібла, я бідний, мов турецький святий, зате зі мною моя слава, а ще згадки про поневіряння вигнанця, про тюрми, про жінок, а також — і це все моє нинішнє багатство — щемна радість, що повертаюся в Україну.

Ось чорніє остання моя дорога з далеких світів, не стерта ні на планшеті, ані в серці, — з Петербурга до Києва, й супроводжувала мене нею незмірна гордість: мене, відомого на весь світ письменника, кликала Україна до праці, яка не має нічого спільного із творенням штуки: Голова Української Центральної Ради Грушевський і Генеральний секретар військових справ Петлюра запропонували мені очолити український уряд. Яка це висота і яка непевність: мені дошкуляє докір сумління, що я готовий стати на прю із соціалістами-більшовиками — а може, вони більше, ніж ми, мають рацію, ведучи Росію шляхами революції, й чому то я, переконаний соціаліст, стаю супроти власної волі контрреволюціонером?

Здоланий сумнівами, я, Перший міністр України, й думки не допускаю, що нам потрібно створити армію — чию ж то кров збираємося проливати? Звісно, московську, але ж вона уже не царська, не імперська, то кров революціонерів-соціалістів, таких самих, як я… А втім, більшовики, видно, твердо вірять у свою високу мету, що так упевнено беруть владу; а що виграє українська біднота від влади нашої, якщо навіть її запосягнемо? Наймичка захотіла стати господинею в домі — хіба таке можливе? Ми не маємо права воювати, ми повинні домовитися, адже велику і сильну Росію не зможе перемогти збудована мала Україна. Мусимо залишитися як автономне утворення, у федерації з Росією, адже вона вже не самодержавна, і визрівати в ній передовсім культурно, мислю перемагати суперника; тож таки, видно, перст Божий, що на високу державну посаду покликано авторитетного письменника; ми будемо кувати зброю мислі, нарощуючи таким чином м'язи, щоб мати колись силу взяти до рук меча, — і як цього не розуміє Петлюра?! Але чому він, бухгалтер, мав би розумітися на таких складних політичних категоріях?

І раптом моє обличчя обпалює полум'ям сором: в поле мого зору потрапляє шмат української землі, на три штихи просяклої кров'ю; я шукаю виправдання і знайти не можу, бо моїй провині немає прощення. Ми сперечалися в Центральній Раді — треба чи не треба нам війська, а на станцію Крути, що біля Бахмача, ідуть добровольцями напівозброєні учні юнацької школи імені Хмельницького та Студентського стрілецького куреня — один проти десятьох головорізів Муравйова; половина їх гине, проте вони стримують більшовиків до дня успішного завершення Брестського договору… Половина юнаків загинула, а ми далі сперечалися про потребу війська, а київський люд, замордований бандою Муравйова, що вже вдерлася до столиці, потягнувся багатотисячним походом на Аскольдову могилу, і плаче над тілами дітей Поет, і слова його відлунюються в моєму серці лютим болем: «На Аскольдовій могилі поховали їх, тридцять мучнів-українців, український цвіт…»; плаче Поет і плаче Грушевський, промовляючи над викопаною ямою, і я плачу, і Петлюра теж, і сліз цих теж соромно… О, як ми вміємо очищуватися слізьми, як уміємо шанувати мертвих і не любимо живих, бо де збираються наші люди, щоб засвідчити свій патріотизм — та ж не під Жовтими Водами, не в Конотопі, а під Берестечком, а нині — на Аскольдовій могилі. О, як ми вміємо плакати на гробах, який катарсис омиває нас від слів Поета, які ми розчулені на горе, котре вже нікому не загрожує, і як остерігаємося глянути у вічі живому горю, що йде до нас!.. На Аскольдовій могилі поховали їх разом з моєю вірою в добру долю України.

А світ кипів, немов полум'я в гутній печі, й ніхто не був вільний від того жарева, кожного воно обпікало, і мене — теж. Я, письменник, який мав би сидіти в затишному кабінеті й воювати зброєю мислі, керую як Голова Ради Міністрів молодою державою, котра Універсалом проголосила свою незалежність. І так, як за Хмельницького і за Мазепи, огризається вона на всі боки, бо сусіди не хочуть випустити її з рук; я стою на своїй нинішній вершині й дивлюся, як на мою Україну йдуть орди — і німці, і кацапи. Невже вони мають принести нам свободу? Дороги запруджені чужинцями, на полях моєї України розгулялася отаманщина — скільки отаманів, стільки й Україн, а в результаті ні однієї — тільки бравура, тільки синьо-жовті прапори і пісня, яка має врятувати наш народ від чужих неволь. Та невже це єдина наша зброя? А може, й так, може, слово, від якого я відмовився заради примарної слави в політиці, стане колись нашим оружжям.

Січневого морозного дня гуде, реве Софійський майдан, маєво синьо-жовтих прапорів єднає сталеве небо із землею, що наквацювалося сніговою кашею; на постаменті під пам'ятником Хмельницькому, під головатою булавою, стоїть Головний Отаман Симон Петлюра, поруч з ним — полковник Євген Коновалець. Вчора вони іменем гетьмана Богдана прогнали з України гетьмана Павла, а сьогодні, 22 січня, справляють свято Злуки з Галичиною, яка на один тільки день здобула незалежність. Завтра у Львові правитиме бал маршалок Польщі Пілсудський, а тут, на Софійському майдані, більшовицькі комісари П'ятаков і Мануїльський проголосять Радянську Україну, яка вже урядує в Харкові, Чернігові, Полтаві. І цілих три роки потім тектимуть нашою землею потоки крові.

Але нині річниця Незалежності — єдиний в історії столиці України день Свободи! Петлюра командує парадом. Його вітає сіромундирне військо Української Народної Республіки, і теж вигукують славу Отаманові козаки в малинових жупанах і барвистих шароварах, в шапках зі смушковими околичками й червоними шликами, а генерал-хорунжий Юрко Тютюнник гарцює перед своїми непереможними полками на буланому гривастому коні. Він поривається до постаменту пам'ятника, щоб стати поруч із провідцями української революції, але його не кличуть, його й не пускають, бо він надто невгамовний і дужий. Петлюра його боїться і має рацію: військова влада мусить бути в одних руках. У цьому переконаний і Тютюнник, тільки з однією різницею — в його, а не в Петлюриних руках. Хіба не бачиш, Отамане, яке добірне моє військо: блищать шаблі, мов ясне сонце, сяють, гримлять пісні, аж земленька свята дрижить під нами дорогая, за волю смерть