Читати книгу - "Купальниця"

зора.

Йому не відповіли — були вже на своїй хвилі.

— Подивись на цю спідничку, я з неї виросла.

— Як виросла? Ти така сама, як була.

— Трошки поправилась. І психологічно виросла, хочеться

нового. А вона пречудова… Люблю її дотепер. І на цю коф-

тинку глянь. Як вона тобі?

Натхненно поповнили в чотири руки гардероб Кароліни,

зійшовшись на думці: та, що оформлює подарунки, має бути

яскравою та помітною.

58

* * *

Ідея прикрасити ятку припала до душі Віті-Їжачку. Вона

сприйняла пропозицію одразу — лиш глянула на домашні за-

готовки Кароліни. Навіть Робертів газетний пакунок сама

прилаштувала над головою. Вчорашня невдача партнерки її

не відлякала, таких днів, із трьома замовленнями, трапляло-

ся вже сила-силенна.

Домовились так: Кароліна працює — Віта їде на гуртівню

по нові пакувальні матеріали, все одно удвох їм за прилавком

не поміститися. «Наступного разу, — запропонувала Каролі-

на, — на гуртівню я піду, свіже око в цій справі не завадить».

Глянула на своє зображення у вітрині із книжками — сму-

гаста пишна спідничка, блакитна футболка, яскраві самороб-

ні манжети та прикраса з китиць на шиї. І обличчя радісне.

Від чого радісне? Без причини, від надміру життєвої енергії.

Теплі порухи повітря торкаються вчорашніх саморобних «по-

дарунків», ледь помітно погойдують їх на перетинках ятки.

Ще вище — транспарант, напнутий на яскравих стрічках:

«Справжній подарунок відкривається не одразу!»

Щоб не стояти, склавши руки, заходилась перетворювати на

звабливий реквізит коробку з-під вівсянки, викладати малю-

нок з ниток та ґудзиків на папері-рогожці. За її руками за кіль-

ка хвилин вже спостерігав хлопчик років семи-восьми. Почув, що його гукають, озирнувся — помахав мамі, що повернула

у відділ парфумів: я тут залишусь, і знову завмер, не зводячи

очей з миготіння паперу, ниток та дрібного причандалля.

— Як ти думаєш… — звела на нього очі Кароліна, — з зе-

леною краще? Чи з синьою?

Хлопчик зніяковів від того, що до нього звертаються за по-

радою.

— Не знаю, — прошепотів він, йому і синя, і зелена нитки

видавались доречними.

Зараз до мами побіжить, подумала; однак малий не ворух-

нувся.

59

— Візьму синю та зелену, так гарніше, — сказала Кароліна.

Мамі того хлопчика коробка теж сподобалась. Попросила

так само запакувати парфуми, куплені для подруги.

Два хлопці-підлітки підійшли, заговорили наввипередки.

Хочуть підігнати другові на його днюху мощну флешку, але

так, щоб наколоти його, нехай подумає, ніби вони якусь бай-

ду непотрібну впарити хочуть. Газетну «ляльку» треба — та-

ку як ця, вгорі, щоб Сєрий розгорнув, а там тіпа ще згорток, другий розгорнув — а там ще один… Зробите таке? З газети

та синьої ізолєнти?..

Довелося скористатися Робертовим ноу-хау, крутити газет-

ний пакунок, перетягувати синьою ізоляційною стрічкою, що

її прихопила з дому для інших потреб, ще й зважати на коман-

ди: лишіть того кабана! цю фотку в газеті з тим рилом, нехай

вона буде згори! Пакуночок перетворився на пакунок, тоді —

на пакунище розміром з баскетбольний м’яч, і фото хряка опи-

нилось там, де треба, і хлопці пішли собі, пересміюючись, за-

доволені, у передчутті реакції з боку іменинника Сєрого.

За тим усім спостерігав якийсь чолов’яга, тоді підійшов, упаковку з високими келихами — грюк об стіл, загорніть для

дружини, тільки не в газету…

Пішли справи. А що тому причиною — невідомо. Чи то но-

ве оформлення ятки та сяючий усміх продавчині свою роль

зіграли, чи то в того першого хлопчика, з мамою та парфума-

ми, рука була легка, хоча скоріше б сказати — погляд легкий.

Кароліні крила за спиною тріпотіли, увесь торговий центр їй

зараз був милий, усі ці заклопотані люди — рідні, з покупка-

ми, що перетворювались під її руками на неповторні пода-

рунки.

Стрункій, чорнявій, як циганка, дівчині теж щось треба. Во-

на прискіпливо, спідлоба, оглянула Кароліну з ніг до голови:

— З якого задуп’я узялася фіфа?

Кароліні й мову відібрало. Несподівана брутальність за-

скочила так, що одразу й не знайшлась, що відповісти.

60

А тій, чорнявій, відповідь ні до чого.

— Чудо в пір’ї! — кинула й пішла як ні в чому не бувало, впевнено й розкуто.

В уніформі, лише тепер помітила Кароліна. Десь тут пра-

цює. Що за дуркецало?

Брат пояснив за обідом, хто така, але спочатку зажадав по-

дробиць:

— Яка вона? Як виглядає?

Кароліна опустила голову, глянула спідлоба, пирхнула:

— Чудо в пір’ї! — навіть інтонацію тої дівчини відтвори-

ла; продемонструвала, підвівшись, як та від неї пішла.

— Це гуцулка Ксеня, — зробив висновок брат. — З відділу

тканин.

— Не знаю, звідки. У зеленому костюмі, десь тут працює.

— Кажу тобі, гуцулка Ксеня. Вона сама себе так називає.

Я скажу їй, що ти моя сестра, і вона від тебе відчепиться, бан-

дитка.

— Скільки можна тобою прикриватися?

— Ні, ти не зрозуміла. Тут саме той випадок, коли варто

підкреслити, що ти моя сестра.

— Поясни.

— Вона неправильно сприймає ситуацію, вона не знає, що

ми родичі. Думає, романтичні стосунки. Знавісніла переслі-

дувачка. Нікого до мене не підпускає.

— А чого вона має до тебе когось підпускати чи не підпус-

кати? До чого тут ти та вона?

— Ні до чого. Але вона думає, що її наполегливість не бу-

де даремною.

— А ти що думаєш?

Брат розвів руками, усміхнувся.

— Ти її відшивати не пробував?

— Ну й слово… Відшивати. Усе не так примітивно, як я то-

бі пояснив… Та й вона непогана дівчина, тільки от вбила со-

бі в голову дурниці… тут не варто реагувати дубово. Не мож-

61

на тут кавалерійською атакою, розумієш?.. Краще спустити

ситуацію на гальмах. І все владнається.

— Роберте! Ти унікум.

— Чого це раптом?

— Ти один з небагатьох, хто піклується навіть про тих, хто

завдає тобі зайвого клопоту.

— Я краще по каву сходжу.

— Почекай з тою кавою. Ти не жалієшся, не чула жодного

разу, щоб ти на щось чи на когось жалівся. І всіх намагаєшся

зрозуміти. Усіх. Навіть таких дівчат, як ця задирака.

— Але це не означає, що мене все влаштовує. У собі та в ін-

ших.

— Я хочу бути на тебе схожою, — провадила далі Каролі-

на. — Не жалітися. Не копирсатись у минулому.

— Яке в тебе минуле…

— В усіх людей