Читати книгу - "Яса. Том 2"

— Носа суддею!

— Брекала! Дошпетний козак.

І враз, десь зліва, цілим куренем:

— Білого, Степана Білого!

Й тоді заворушився весь майдан:

— Білого! Воліємо Білого на суддю!

Було видно, що за суддю курені домовились заздалегідь.

Степан Білий, теж огрядний, як і попередній суддя, чоловік у чорній важкій киреї, застебнутій на грудях срібною пряжкою, крутив на всі боки круглою, як казан, головою: вдавав, що здивований, чи був здивований справді. Його високі, дугасті брови вигнулися ще дужче, довгі вуса обвисли. А що його ймення гукали все голосніше, вибрався з людського тлуму й почовгав до свого куреня. Не мусив лишатися тут, аби не забоявся хто виказати про нього лихе. Одначе з натовпу вибігло кілька чоловік, перейняли й попідруки повели назад. Він орав ногами втоптаний сніг, упирався, й теж не розібрати: вдавано, за звичаєм, чи насправжки. А його штовхали в плечі, штурхали в потилицю, примовляючи:

— Йди, йди, будеш нам паном!

Чорна кирея на Білому злітала, як приламані крила ворона.

— Шануйся, сучий сину! — гукали січовики.

Вони розвеселилися, смикали Білого за поли, обірвали пряжку, сипали на голову сніг — аби шанувався, аби знав, кому зобов’язаний владою. Але цього їм видалося замало, кілька чоловік вхопили нового суддю за руки та за ноги й поставили сторчма в замет. Суддя важко видряпався із замету — був геть у білій пороші, одфоркувався, мов загнаний битюг, покусував вуса, тамуючи лють, потамував, гадав — усе скінчилося, та зненацька збоку вихопився молодий, схожий обличчям на тхорика, козак у синім жупані з позументом, ліпонув Білого просто в обличчя сніговою грудкою. Суддя похитнувся, копнув ногою кривдника, аж той заорав носом.

— Щоб тобі, скурвому синові, так хотілося дихати, як мені над тобою панувать, — плюнув у його бік Білий, утираючись шапкою, яку підняв зі снігу. Його м’ясистий ніс почервонів, вирлуваті очі горіли гнівом. — Й над вами теж. Не діждете. Шукайте дурнішого.

Білий рішуче закрокував із майдану. Його перепинили, потягли назад, він упирався, тепер уже насправжки, одбивався, і йому скрутили руки.

— Пануй, шануйся, а то поламаємо ребра, — юртували запорожці, й було видно, що погроза їхня не порожня. Це тямив і Білий, він узяв пірнач, але й далі, поки литаврник вибивав дріб на його честь, був вовкодухий, витирав шапкою розчервоніле, мокре обличчя, не дивився на запорожців. З рота йому клубочіла біла пара — ухоркався. Відтак потягнув у церкву. На порозі зупинився, постояв, махнув рукою — мовляв, пропадай усе пропадом, — зник за важкими дверима.

— А мене, хлопці, нехай би й довбнею вдарили, — сказав хтось за Сироватчиною спиною. — Я витерпів би.

— В тебе самого голова як довбня. З такою головою не обирають. Палі нею забивати можна.

— А якби головою в г…? — допитувався череватий, веселий запорожець. — Згодився б?

Козаки зареготали, на них зацитькали.

Писаря обрали швидко, Яковлєв не встиг покласти на стіл срібного, на ланцюжку, каламаря, як його знову втиснули йому в руки:

— Пиши мудро, по справедливості.

По м’якому обличчю кошового писаря розповзалися плями. Довіра козаків лестила.

Незрима, наструнена до краю линва, що висіла над майданом од самого початку, лопнула, коли стали обирати осавула. Не дійшли курені за осавула згоди ні позавчора, ні вчора. Половина верхніх і три нижніх кричали Єнченка, решта — Ворону, їх обох тягли в круг, за мить старшину — курінних, хорунжого, обозного, довбиша — притисли до церковної стіни, натовп перекинув столика, перекинув литаври, сунув до дверей церкви. Хтось підхопив корогву, щоб не втоптали в сніг, вона літала над головами. Крайні, котрі не могли дотовпитись, зчепилися між собою, нижні й верхні курені перемішалися, кілька чоловік, не довівши словами переваги, кинулися руйнувати Медведівський курінь, з якого був Ворона, там уже летіла солома, медведівці стали в оборону, й уже замелькали шаблі. А в дверях церкви зчинилася справжня утарчка, осавульську паличку давно затоптали в сніг, і тепер кожна партія поспішала проперти свого обранця в осавульський бокун. Так колотилися довго. Першого ввіпхали в двері Єнченка, але його тримали за поли медведівці, кунтуш тріщав, напинався на спині, на товстій його шиї повипиналися жили, й хтось черконув Єнченка чимось гострим по щоці, й кров закапала на церковний поріг. Ворону тримали так само і тусали під ребра, — маленький, з хлопчачою статурою, з дитячою шиєю, він крутив на всі боки патлатою головою, радий би був утекти — не вдавалося. Кмітливий од природи, не останній у бою, розгубився вкрай. Ієромонах, що вже й так був злодухий на січовиків, замахав хрестом, наказав старості замкнути церкву. «Осквернили, осквернили. На святий поріг кров пролили». І застрашливо вирячив великі, з об’їденими якоюсь хворобою повіками, очі. Диякони вже гасили свічки, коли зі свого бокуна вийшов Сірко.

— Пане превелебний, знай свою справу, — кресонув очима по ієромонахові, і той знітився, а тоді підійшов до дверей і розчепив руки тих, котрі тримали за поли Єнченка.

— Стань біля мене. Впустіть сюди й Ворону, — сказав. — Обидва се козаки достойні.

Єнченко й Ворона швиденько сховалися за спиною кошового, вже не раді всім урядам на світі. Єнченко сопів, аж було чути в кінці майдану.

— Вийдіть усі з церкви, — провадив далі кошовий, — і скличте малий круг. По троє козаків з кожного куреня. Нехай вони оберуть осавула.

Малий круг — це заслужені козаки, січові діди. Повсідавшись просто на снігу, вони довго радилися. Малий круг гойдався то в один, то в другий бік і обрав осавулом Єнченка. Козаки вже добряче потомилися, а на великому крузі Ворону майже ніхто не обстоював, й він тихцем — тихцем зашився в натовп.

А над Січчю гуляла віхола. Стріхи курілися білим димом, колюча крупа сікла обличчя й руки, а запорожці поспішали до церкви, в тепло. Й забулися недавні незгоди, й усі щиро та праведно хрестили лоби, навіть ті, котрі недавно зривалися хреститися шаблями. Десь і зачаїлася злоба, але в Божому домі, при загальній злагоді і єдинодушії, вона не одважувалася явити свій вид. Козаки гомоніли, й піп довго не міг перекричати їх. І гнівався, бубонів за своєю конторкою підпаламар — ніхто не купував свічок. Святі теж невдоволено хмурилися, але на них не дивилися. Всміхалася тільки Богородиця: запорожці — її діти, вона одна розуміла їх. А потім заспівала півча, гарно заспівала, уроча мелодія опустилася на душі й змусила зімкнутися грішні вуста. Лагідна, оточена рум’янощокими пузатенькими янгольчиками Божа Матір тепер уже дивилася з ікони на запорожців сумовитими, воістину материнськими очима; в неї під ногами, на тій