Читати книгу - "Смак свіжої малини"

— …став працювати на німецьку розвідку, — завершив за нього Ірек. — Вибач, тату, ми це вже чули. На Малинчиних заручинах.

— До речі, заручини. Що сталося з твоїм нареченим?

— Він зі мною порвав. Боюся, це спадкове.

— Діти! Припиніть, інакше матимете на совісті материну смерть!

— Я повертаюся «стопом», — вирішив Ірек. — Зле себе почуваю, мабуть, з'їв забагато родзинків.

— Родзинок, — виправила мама. — Як це повертаєшся?

— А я з ним. Мушу завтра бути в універі, — збрехала я. — Мене викликає науковий керівник.

— Хіба ви не на канікулах? — здивувався тато.

— Гадаєш, мого наукового керівника обходять якісь там канікули? Добре, що він не наказав мені приїхати на Пасху.

— Шкода, але якщо мусиш, — зітхнула мама.

Ми повернулися близько півночі, а батьки тільки два дні згодом.

— Нас не хотіли пускати через кордон, — пояснив батько. — Через номерний знак. Ми мусили їхати на інший перехід.

— Змилосердилися тільки в Хижному. І що твій науковий керівник? — поцікавилася мама.

— Як завжди, забивав мені баки, — збрехала я. — Тільки даремно витратилася на квиток.

— Ох, ті вже мені науковці. Вони саме такі і є. Пам'ятаєте Марека?

— Мамо, ми більше не хочемо чути про вареники й Кабатову, — перебив її Ірек. — Скажіть краще, що з тим номерним знаком.

— Нічого особливого, — махнув рукою батько.

— Скажи, не будь таким, — діставав його Ірек.

— Просто, — почала мама, — ми неправильно запаркувались у місті. Що це було, Микулаш?

— Або Трстена.

— Микулаш.

— Можливо, хоча виглядало на Трстену.

— А я тобі кажу, Микулаш, там є готель «Яносік».

— Готель «Яносік» є, напевно, в кожному місті, то їхній національний герой.

— Яносік? — обурилася мама. — Таж його грав Перепечко, поляк.

— Брунера теж грав поляк, Каревич, і єврея теж поляк.

— Якого єврея? — не вгавала мама.

— Ви можете закінчити про цей номерний знак? — обірвала я дискусію. — А потім повернетеся до Брунера.

— Ну гаразд, — виклав цілу справу тато. — Ми неправильно запаркувалися й пішли на пиво. Вертаємось, а біля нашої машини поліцейські. Чекають, аби вліпити нам штраф. Ми зачаїлися і теж стали чекати. Година, дві, три. Зрештою вони не витримали. Відкрутили нам номери й залишили за «двірниками» адресу відділка.

— Що, мовляв, повернуть його, коли ми сплатимо штраф. А в батька залишилося двадцять корон.

— І що?

— Ми купили в Пріорі чорний фломастер і намалювали номер на листі фанери. Доїхали до кордону. Вже майже його перетнули, а тут один, найпильніший, світить ліхтариком і питає, що воно таке. І завернув нас. То ми поїхали до Яблонки, зрештою нам пощастило в Хижному. Ну і ми тут.

— Але нехай ми й наїлися страху, це наше, — обізвалася мама, вже з кухні.

— Який там страх, — форкнув тато. — Страх я пережив, коли мене вперше вислали до Кореї. Але що ж поробиш, ніхто й не обіцяв, що життя шпигуна буде вистелене трояндами.

26.04. У Велику Суботу батько випарувався. Пішов святити крашанки й не повернувся.

— Я знав, що так буде, — буркнув Ірек — пошепки, щоб не дратувати маму.

— Може, з ним щось трапилось? Потрапив в аварію чи втратив пам'ять, як у серіалі?

— Я швидше повірю, що він знову змагається з тією бельгійською мафією. Бідолашна мама, цікаво, як вона це переживе? Може, ми вкинули б їй до супу трохи твого антидепресанту?

— Почекаємо розвитку подій.

Його не було цілу суботу. У Великдень ми сіли за снідання в понурому настрої. Мама ні з ким не розмовляла. Втупившись у тарілку, безглуздо стукала обручкою по склянці.

— Може, з'їси журеку? — запропонувала бабуся. Тиша, яку переривало тільки сьорбання Ірека.

— А салат із пор? — не здавалася бабуся.

— З порею, — виправила мама. І далі тиша.

— Ну хоч шматочок свяченого. Це мусить тобі допомогти.

— У чому це мусить мені допомогти? Адже все в порядку.

— Не можна так переживати, Геню. Не варто.

— Не називай мене Геня! — верескнула мама. — Я Гелена. Ге-ле-на! А не якась там Геня!

— Ну гаразд, гаразд.

— Не гаразд. Погано! Я сорок років благаю тебе називати мене Гелена — і що? Є якась реакція? Жодної! Ти завжди ігнорувала мої прохання. І бачиш, які наслідки? Мене ігнорує кожен чоловік, з яким я живу! А все це через тебе!

— Через мене? Ген… Геленко! — підвелася бабуся.

— Так, бо це ти привчила мене до ігнорування. Замість того щоб піти, я дозволяю їм сідати собі на голову. І тому ніхто мене не шанує! Навіть той пройда, мій чоловік! Хоч я й виховала йому двох дітей!

— Хто тут говорить про дітей? — почули ми з коридора. А там стояв тато, живий і здоровий, із кошиком у руці.

— Едек! — вигукнула мама. — Де ти подівся? Ми телефонували до поліції й до лікарні!

— Навіщо? Я тільки вийшов посвятити яйця.

— І мав за годину повернутись, — обізвалась я, накладаючи собі шинку, бурячки та гору маринованих грибочків. Мене, напевно, пообкидає.

— Знаю. Я трохи запізнився.

— Трохи? Двадцять три години і десять хвилин — це для тебе трохи?

— Як це двадцять три? — здивувався тато. — Котра година?

— Нині Пасха. Ти що, чогось наковтався? Чому я завжди маю трапити на наркомана?

— Нічого не розумію. Дорогою з костелу я завернув до парку, щоб трохи подихати киснем. Посидів з годинку і прийшов.

— У тебе є свідки? — крикнула мама.

— А що тут треба свідчити? Те, що я сидів у парку? Ти збожеволіла?

— Це ти збожеволів, якщо гадаєш, що я тобі повірю! Він пішов подихати повітрям! Певно, зустрів якусь лярву!

— Геню, тобто Геленко, я хочу нагадати тобі, що нині Пасха.

— Ви не жартуєте, — врешті дійшло до батька. — Слухайте, це якась дивна справа. В мене кудись поділися двадцять… скільки там було?

— Двадцять три, — допоміг йому Ірек.

— Дякую. Двадцять три години життя. Цікаво, куди?

— Я теж хотіла б довідатись. І краще, щоб ти згадав, або шукай собі інше житло.

* * *

— Далі сніданок тривав без сварок. Мама запекло мовчала, батько намагався її задобрити. А ми вдавали, що все в порядку, — закінчила я звіт. — Ви випишете мені новий рецепт, бо на свята я брала подвійну дозу?

— Я брав би потрійну, — втішив мене Губка, — вже виписую. Але розумієш, це не залагодить проблеми.

— Розумію, — буркнула я.

— У мене є ідея. — Губка куйовдив бороду. — Ти не намовила б свою маму прийти до мене?

— Ви жартуєте! Вона навіть не знає, що я беру якісь ліки. Вона померла б від сорому. Ви ж знаєте, хто в нас ходить до психіатрів? Алкоголіки, щоб зав'язати й підшитися.

— Чар провінції, — підсумував Губка. — Що