Читати книгу - "Останній заколот"

— З “максима” строчити — це добре! — вигукнув Грунтенко, наче схвалював обрання Федька. — Але отаман не лише тверду руку повинен мати, а й світлу голову. А Федько сьогодні самогоном заллється, завтра ж голова в нього вже не варитиме як слід, чи не так?

— Опохмелиться! — Заперечив здоровань з водянистими очима, але піхто не підтримав його — видно, збагнули, що цей розумний і освічений чоловік, який, до речі, й вилікував Федька, має рацію.

— А кого ж? — запитав хтось розгублено. — Начебто всі ми з одного тіста…

Цього тільки й чекав Грунтенко: підвів стиснутого кулака і кинув у натовп різко й владно:

— Длугопольського!

— Так новий же він і мало знаємо… — це був голос Федька. Він підвівся на тачанці, видно, відчув себе вже отаманом і ще не хотів визнати поразки.

— Добродій Длугопольський, — рішуче заперечив Грунтенко, — бився з червоними, коли ти, Федько, ще й пороху не нюхав. Був сотником у петлюрівському війську, хоробрий вояка і відзначився в боях!.. — де саме відзначився Длугопольський, не доказав, та й, зрештою, це вже було ні до чого, бо хтось підкинув кашкета і загорлав відчайдушно:

— Хочемо Длугопольського!

Грунтенко скосив око на того, хто підтримав його. Своя людина — Микита Чміль, і як вчасно втрутився.

— Длугопольського! — ствердив. — Хто за?

Підвівся рідкий ліс рук: голосували явно не всі, можливо, не було навіть половини, та Грунтенкові вистачило й цього.

— Отже, отамана обрано, — заявив тоном, що виключав заперечення. — А тепер до села, бо отамана слід обмити, правда ж?

Загули схвально, тільки й чекали на таку пропозицію, а тепер відчули, що з обранням нового отамана нічого не змінилося. То хіба не все одно, хто наказує — Длугопольський чи Тарган, аби лишень випити й добре попоїсти, а якщо вдасться, затиснути в темному кутку гарну дівчину.

Федько підвівся на тачанці, свиснув по-розбійницькому, заклавши два пальця до рота, пустив коней вчвал, а за ним, гергочучи й стріляючи в повітря, понісся весь загін.

Грунтенко притримав коня, порівнявся з Длугопольським, мовив, скосивши на нього око:

— Перший раунд виграно, Миколо Костянтиновичу.

— Й без жертв.

— Усе ще попереду.

— За Федьком слід постежити, певно, не змириться.

— Чміль поклав би його, якби не здався.

— 1 правильно б учинив.

— Усіх не покладеш, когось треба й лишити.

— Повинні перетворити банду на загін ідейних борців.

— Та повинні… — якось невизначено погодився Грунтенко. — Сьогодні ще нехай погуляють, а завтра почнемо затягувати попруги.

— Слід когось послати за кордон.

— Почекай трохи, хай утвердимося. Маю відомості — під Коростенем наші гуртуються. Панаса Петрика пам’ятаєш?

— Інженер, що йшов з Тютюнником?

— Так, член адміністративної “трійки” — мали встановлювати нову владу на місцях. Об’явився в селі Дідковичі Татарнавичівської волості. Пошлемо на зв’язок Микиту Чмеля, а потім шукатимемо вихід на Центральний штаб.

— Згоден, — Чміль усюди пролізе — хитрий, недарма його сам полковник Чеботарів пригрів.

— І Тютюнник узяв із собою, а він на людей нюх має.

— Шкода… — похитав головою Длугопольський, — чогось не врахував Юрій Йосипович, ось і розбили нас.

— Момент вибрав невдалий, — переконливо мовив Грунтенко. — Більшовики тільки-но продподаток запровадили, селяни ще не розкусили, з чим його їдять, приглядалися, а тут ми мов сніг на голову. Так, — додав з болем, — не підтримали нас селяни, а ще й оцей клятий Котовський з червоними ескадронами, і сам розумієш: сила солому ломить.

— Нічого, ще покажемо себе, — одповів Длугопольський. — Згуртуємось і виступимо, рано ще здаватися.

— Колись же мають схаменутися! — вигукнув Грунтенко люто. — Гречкосії кляті, отак завжди: чухають потилиці, розмови ведуть, хилитаються туди-сюди — вайлувата ми нація. Аби вареники були, та ще й самі в сметану стрибали. А поки варениками ласуємо, більшовики хомута натягли й засупонили.

— Не згущуй барви, Володимире Антоновичу, — вишкірився Длугопольський. — І не вали все на народ. Темний він і затурканий, ще мін дід на пана горба гнув, ну, мені пощастило, вивчився, однак я один на ціле село. А тут більшовики — земля й свобода, а хто про землю й свободу не мріє? От і взялися за вила. Коли продрозкладкою задавили, схаменулися, та пізно. Знову до зброї вдалися, вже проти більшовиків, а ті, демагоги, будь ласка, самі продрозкладку й ліквідували. А тут ми з Тютюнником, звичайно, невчасно…

— Справжні господарі ніколи за більшовиками не йшли, — авторитетно заявив Грунтенко. — Але ж босоти більше. Ось і виходить: треба перетягти її на свій бік, втовкмачити, чим більшовицька влада для неї обернеться.

— Втовкмачиш! Босота тому й босота, що розуму не має, на майдані галасувати легше, ніж землю орати, чи не так?

— Ні, — заперечив Грунтенко твердо, — нема в нас часу, щоб агітацією займатися та з незаможниками загравати. На жаль, кажу, нема часу, отже, єдиний вихід лишається: примусити! Пан завжди примушував — і слухалися. То пусте, що твій дід на панщину ходив. Адже ти сам став паном, добродію Миколо Костянтиновичу Длугопольський, паном отаманом, ось і роби з цього висновки. Хлоп має схилятися перед тобою. Не схоче — спочатку нагаями, а потім — до стінки. Одного — двох навчимо, інші візьмуться за розум.

— Твоїми б вустами та мед пити, — серйозно мовив Длугопольський. — У принципі я згоден: декого й постріляти можна, навіть треба, проте на самому терорі зараз далеко не поїдеш. Взяти в більшовиків їхні гасла, підфарбувати трохи, надати національного відтінку — тоді, може, хоч середняк за нами піде. Врахуй, босота одержала від більшовиків землю, стає статечнішою, вона неминуче хитнеться вправо, а тут ми зі своїми гаслами. Майже такими, як у більшовиків — знайомими й зрозумілими, з якими вже встигли зріднитися, мало хто замислюватиметься над відтінками, а потім, коли, спираючись на них, візьмемо владу, поговоримо по-іншому.

— Так, аби тільки владу взяти! — Грунтенко зняв кашкета й перехрестився. — Цими днями поїду до Високої Печі, там є один хитрий піп, до речі, через нього Тарган на сьогоднішній поїзд вийшов, так от через отця Леонтія Костюшка маю надію зв’язатися з Петриком. А далі — як бог дасть: пан або пропав, така вже наша доля.

8

Олег Данилович перетнув Думську площу й через завулок вийшов до гаража, що притулився поза пасажем. У воротах його ніхто не зупинив, та й взагалі вони були незамкнуті, гойдалися на вітрі й жалібно скрипіли, немов скаржилися на своє становище та безгосподарність.

Яновський постояв біля воріт, роззираючись. Засмічений якимсь металобрухтом двір, довгий дерев’яний сарай з протилежного