Читати книгу - "Брати Лев'яче Серце"

Та потім Йоссі сказав:

— Малий Лев’яче Серце — гарний хлопчик, але насправді ніякий не лев. Такого боягуза я ще не бачив. Йому більше личило б прізвище Заяче Серце!

Так, я й сам це знав. Ніколи я не був відважним. І не мав права називатися Лев’ячим Серцем, як Юнатан! А однаково гірко чути це від Йоссі. Мені стало соромно, і я подумав, що мушу, неодмінно мушу стати хоч трохи відважнішим. Але не тепер, коли я такий наля-каний, тільки не тепер.

Нарешті Йоссі замовк. Він виповів усю свою підлоту, більше не було чим похвалитися. І він почав збиратися в дорогу.

— Мені треба бути вдома до світанку, — сказав він. Тенгілові розвідники ще раз нагадали йому:

— Гляди ж, щоб Софія і брат Юнатана Лев’яче Серце опинилися в наших руках.

— Покладіться на мене, — відповів Йоссі. — Але пообіцяйте не кривдити хлопця. Бо я також трохи вболіваю за нього.

Дякую, я вже бачу, як ти вболіваєш за мене, подумав я.

— І не забудь гасла, як треба буде привезти звістку в Шипшинову Долину, — сказав Кадер. — А то не пройдеш туди живий.

— «Всю силу Тенгілові, нашому визволителю!» — проказав Йоссі. — Ні, я пам’ятаю гасло і вдень і вночі. А Тенгіл не забув, що він пообіцяв мені, га? — Він уже сидів на коні, готовий рушити в дорогу. — Йоссі — управитель Вишневої Долини. Так обіцяв мені Тенгіл, він не забув?

— Тенгіл нічого не забуває, — сказав Кадер.

І Йоссі поїхав. Він зник за тією самою скелею, з-за якої з’явився. Ведер і Кадер сиділи й дивилися йому вслід.

— Цього шинкаря ми віддамо Катлі, коли впораємося з Вишневою Долиною, — сказав Ведер.

З його голосу чути було, що означає віддати когось Катлі. Я мало що знав про Катлу, а однаково здригнувся і майже пожалів Йоссі, хоч він і виявився негідником.

Багаття на галявині догоріло. Я сподівався, що Ведер і Кадер зараз також поїдуть. Мені аж у животі щеміло, так хотілося, щоб вони швидше поїхали. Я прагнув звільнитися від них, як пацюк, що попав у пастку. Аби я міг випровадити з печери їхніх коней, поки Ведер і Кадер не зайдуть по них, то, може, врятувався б, думав я. Тоді вони поїхали б собі і ніколи не дізналися б, як легко було їм спіймати Юнатанового брата.

Але Кадер раптом сказав:

— Ляжемо трохи поспати в печері.

Ну, тепер кінець, подумав я. Та вже що буде, те й буде, більше я не витримаю. Нехай хапають мене, аби тільки швидше!

Проте Ведер сказав:

— Чого нам лягати? І так скоро ранок. А мені вже остогидли ці гори. Я хочу швидше вернутися в Шипшинову Долину.

І Кадер здався.

— Про мене, — відповів він. — Виводь коней.

Коли виникає справжня небезпека, то часом наосліп робиш саме те, що треба. Я шаснув назад і забився в найтемніший куток печери, як миша. Я побачив Веде-ра у війсті печери, та за мить його поглинула темрява. Я тільки чув його, і вже це сповнило мене холодним страхом. Він також не бачив мене, але міг почути. Міг почути, як калатало моє серце, коли я думав, що зараз буде, як Ведер знайде троє коней замість двох.

Вони стиха заіржали, коли зайшов Ведер. Усі троє, Ф’ялар також. Я б упізнав його іржання серед тисячі інших. Але Ведер, йолоп, на щастя, нічого не зрозумів і не помітив, що в печері стояло троє коней. Він вивів двох, що були ближче до виходу, їхніх коней, і сам пішов за ними.

Тільки-но я лишився з Ф’яларом сам, як миттю кинувся до нього й затулив рукою йому писок. Любий конику, мовчи, просив я подумки, бо знав, що, якби він тепер заіржав, вояки надворі почули б його і в них з’явилася б підозра. Та Ф’ялар був мудрий кінь. Він усе зрозумів. Коні надворі заіржали, хотіли сказати Ф’я-ларові: «До побачення». А Ф’ялар стояв тихо й не відповів їм.

Неможливо описати, як я зрадів, коли побачив, що Ведер і Кадер сіли на коней. Ще хвилина — і я буду вільний!

Зненацька Ведер сказав:

— Я забув кресало.

Він зіскочив з коня й почав шукати навколо багаття. Потім сердито буркнув:

— Нема ніде. Мабуть, я загубив його в печері. Отже, пастка знов зачинилася. Мене спіймали. Ведер зайшов до печери й наткнувся просто на Ф’ялара.

Я знаю, що не можна брехати, та коли йдеться про життя, то треба, бо нема іншої ради.

До того ж, руки у Ведера були мов залізні, ніхто ще не тримав мене так міцно. Мені було боляче, і я розлютився — дивно, але лють переважила мій страх. Мабуть, тому я так хвацько брехав.

— Довго ти там лежав і шпигував? — заревів Ведер, коли витяг мене з печери.

— Від учорашнього вечора, — відповів я. — Але я спав. Я прищулив очі, ніби зі сну.

— Спав? — перепитав Ведер. — Ти, може, скажеш, що не чув, як ми галасували й співали тут коло багаття? Тільки не бреши!

Йому, певне, здавалося, що це. така велика хитрість, бо вони зовсім не співали. Але я виявився ще хитрішим.

— Може, й чув трохи, як ви співали, — заникую-чись, відповів я, наче брехав тільки для того, щоб догодити їм.

Ведер і Кадер перезирнулися. Тепер вони повірили, що я справді спав і нічого не чув. Але це мені не дуже допомогло.

— А ти не знаєш, що вештатись горами заборонено і порушників карають смертю? — спитав Ведер.

Я прикинувся, що нічого не знаю, не тільки про смертну кару, а взагалі ні про що.

— Я хотів лише поглянути, як світить місяць у горах, — пробелькотів я.

— І через це важив своїм життям, дурню? — сказав Ведер. — Звідки ти? З Вишневої Долини чи з Шипшинової?

— З Шипшинової, — відповів я.

Оскільки Карл Лев’яче Серце мешкав у Вишневій Долині, я б швидше помер, ніж навів їх на думку, хто я.

— Хто твої батьки? — питав далі Ведер.

— Я живу у… у свого діда, — відповів я.

— А як його звати?

— Я зву його просто дідом, — відповів я, вдаючи зовсім дурного.

— А де саме він живе у Шипшиновій Долині? — не вгавав він.

— У… білій хаті, — відповів я, бо подумав, що в Шипшиновій Долині хати також