Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

Жіноцтво зашикало у напівтемряві позаду. Одна жінка, місіс Тріден, стояла, її темні очі горіли, вона шукала слова. Врешті вона мовила:

— Кожен рік якесь голеньке дитинча забігає на болота. Воно бігає, губиться і вже не вертається звідтіля. Я сама так ледь не згинула. Я... я так втратила свого Фолі. Ви... ви ж не думаєте, що це!..

Повітря зі свистом входило у звужені ніздрі. Губи намертво стислися, кутики опустились, голови повернулися на здерев'янілих шиях. Очі читали надію і переляк у кожній частині струною витягнутого тіла місіс Тріден, у її пальцях, що вчепилися в стіну.

— Дитятко, — видихнула вона. — Моя дитина. Мій Фолі! Фолі! Це ти? Фолі! Скажи мені, маленький, це ти?!

Усі затамували подих і повернулись до банки.

Та штука нічого не відповіла. Її очі незряче дивилися поверх голів людей. А десь глибоко в їхніх кістлявих тілах весняним струмком побіг страх, і увесь їхній непохитний спокій, усю їхню віру і легке смирення підточило, роз'їло тим страхом і понесло стрімким потоком геть! Хтось скрикнув.

— Воно ворухнулось!

— Не ворушилось воно. То в тебе з очима зле!

— От вам хрест! — кричав Джук. — Воно тихенько ворухнулось, як мертве кошеня!

— Та помовч ти. Воно мертве вже дуже, дуже давно. Може, ти ще й не народився, а воно вже було мертве!

— Він подав знак! — зойкнула місіс Тріден. — Це мій Фолі! В тій банці моя дитина! Йому було три рочки, коли він загубився у болотах!

Вона заридала.

— Ну, ну годі, місіс Тріден, не плачте. Ви тремтите, ось вам стілець, сядьте. Це не ваша дитина і не моя. Ну, не плачте.

Хтось із жінок обійняв її, і схлипування стихло. Місіс Тріден важко дихала, її губи перелякано тріпотіли, немов крила метелика.

Коли всі знову заспокоїлися, бабця Пелюстка поправила зів'ялу рожеву квітку в своєму розпущеному сивому волоссі, затягнулася з люльки і заговорила, трусячи головою так, що волосся затанцювало в напівтемряві:

— Це усе балаканина з пустого в порожнє. Ми ніколи не взнаємо і не збагнемо, що воно таке. А коли б і могли, то все 'дно не схотіли би знати. Це як ті магічні трюки, що їх фокусники показують. Тільки взнаєш, що воно за мана, і вже воно не більш цікаве, ніж кролячі кишки. Ми сходимось тут раз на тиждень чи що, гомонимо, спілкуємся, і нам завжди, завжди є про що балакати. Ясно, що якби ми винюхали, що це за клята штукенція, нам не було б що тут пережовувати, от і все!

— Та ну його к бісу! — проревів бичачий голос. — Я думаю, що це ніщо!

Том Кармоді.

Том Кармоді, що, як завжди, стояв у тіні, за порогом, глузливо скрививши губи. Його усмішка вколола Чарлі, як шершень. Це Седі його підмовила. Седі хотіла зруйнувати його нове життя, так, так!

— Це ніщо, — різко повторив Кармоді, — ніщо інше, як смердючий, гнилий оберемок медузячих виродків!

— Ти часом не заздриш, кузене Кармоді? — повільно проговорив Чарлі.

Кармоді пирхнув.

— Я тілько прийшов глянути на дурнів, котрі патякають отут ні про що. Я всередину і ногою не вступив, бачте, і не розводився тут із вами. Я йду додому. Хто зі мною?

Ніхто не зголосився. Він знову розсміявся, наче це був жарт, що так багато людей можуть так далеко зайти, а Седі сиділа в кутку і шкребла нігтями долоні. Чарлі помітив, як сіпалися її холодні, мовчазні губи.

Важкі чоботи Кармоді прогуркотіли сходами, і він зник у цвірчанні коників.

Бабця Пелюстка приклала люльку до беззубого рота.

— Як я казала перед цим галасом, ця штука на полиці, хіба вона не може бути усіма штуками на світі? Багатьма? Я не знаю, життям чи смертю, га? Дощем, і сонцем, і брудом, і медузами — усім зразу. Травою, зміями, дітьми, туманом, усіма днями і ночами в сухому очереті. Чого воно мусить бути чимсь одним? Може, це багато що.

І розмова точилася ще годину, а Седі вислизнула у ніч слідом за Томом Кармоді, і Чарлі кинуло в піт. Ці двоє змовились. Вони щось замислили. Чарлі обливався потом решту вечора...

Сходини закінчились пізно, і Чарлі лягав спати зі змішаними почуттями. Усе пройшло добре, але що там було у Седі з Томом?

Набагато пізніше, коли зграї зірок перелетіли по небу іуди, де вони бували за північ, Чарлі почув шелест трави, через яку хтось ішов, гойдаючи стегнами. Її каблуки тихо простукали по ґанку, через будинок, у спальню.

Вона нечутно лягла поруч, дивлячись на нього своїми котячими очима. Він їх не бачив, але погляд відчував.

— Чарлі?

Він чекав.

А потім сказав:

— Я не сплю.

Тоді вона почекала.

— Чарлі?

— Що?

— Не вгадаєш, де я була; не вгадаєш, де я була, — вона тихо проспівала цю глузливу дражнилку.

Він чекав.

Вона теж чекала. Втім, вона не могла довго терпіти і продовжила:

— Я їздила на ярмарок до міста. Том Кармоді відвіз мене. Ми... ми говорили з власником намету, Чарлі, так, говорили, говорили, справді! — вона непомітно захихотіла про себе.

Чарлі увесь похолов. Він став на лікоть.

Вона украдливо мовила:

— Ми дізналися, що у твоїй банці, Чарлі...

Чарлі скотився на підлогу і притис долоні до вух.

— Я не хочу це чуть!

— О, але ж ти мусиш почути, Чарлі. Це хороший жарт. Ти ще такого не чув, — сичала вона.

— Забирайся, — сказав він.

— Ні-ні, Чарлі, ні, пане. Чого б мені? Ні, Чарлі, дорогенький. Я спершу розкажу...

— Геть! — сказав він.

— Дай же сказати! Ми поговорили з тим власником намету, і він прямо по землі качався від сміху. Сказав, що продав цю банку разом із тим, що всередині, якомусь... селюку за дванадцять баксів. А вона не варта й двох!

Сміх, жахливий сміх полився з її рота у темряву спальні.

Вона хутко договорила:

— Це сміття, Чарлі! Гума, пап'є-маше, ганчір'я, борна кислота! І все! Всередині металева рамка! І все, Чарлі. Більш нічого! — верещала вона.

— Ні, ні!

Він заревів і рвучко сів на ліжку, зірвавши з себе ковдру.

— Я не хочу це чуть! Не хочу! — вигукував він знову і знову.

Вона сказала:

—