Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Dolce Vita, або Кінець гламуру 📚 - Українською

Читати книгу - "Dolce Vita, або Кінець гламуру"

422
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Dolce Vita, або Кінець гламуру" автора Ніка Нікалео. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 42
Перейти на сторінку:
публікою, не перевантаженою грошовими знаками, моя персона явно дисонуватиме.

Через десять хвилин, наближаючись до бібліотеки, набираю Вірку. Ха! Мій новесенький ай-фон завис! Тупо тисну усі піктограми, а реакції, як в імпотента на стриптиз! Навіщо було викидати стільки грошей на черговий брухт? Добре, що не піддалася на вмовляння Дарини купити собі «Вертушку».

Ставлю машину ближче до кав’ярні і сигналю, сподіваючись на Вірчину кмітливість. Та де там! Бачу крізь вітрину, як вона заглибилась у якусь книгу. Обережно відсьорбує гарячий напій. Доведеться таки спотворити майже академічну атмосферу своєю присутністю.

— Вір, я сигналю-сигналю, а ти не чуєш! — роздратована, присідаю на стілець біля сестри.

— Ой, вибач! Ми ж домовилися про дзвінок. А я зачиталася, — відповідає вона, закриваючи пошарпаний томик під назвою «Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу».

— Це на тему твоєї дисертації? — я реагую на знайоме прізвище на обкладинці.

— Ну, що ти! Жодного стосунку до неї. Так, самій цікаво. Ти присядь на секундочку, я каву з заварним доп’ю, добре? І тобі замовлю. Вона тут зовсім непогана.

Ненавиджу це словосполучення! Для свого життя усе вибираю у найвищій формі порівняння або «де люкс».

— Ні, дякую. Давай швидше! — відмовляюся, не маючи бажання кавувати саме тут.

Я обводжу поглядом простеньку кафешку з книжковими полицями та фото старого Львова у рамках по периметру і столиками з періодикою при дверях. Відвідувачі — здебільшого ті, хто, як і моя Віра, підмерзли у книгосховищі. Два стареньких голомозих чоловічки, наче міністри таємної канцелярії, завзято, але майже нечутно про щось сперечалися над товстенною розгорнутою книгою. Три юних вертихвістки-студентки пили каву і хихотіли, поки їх думками раптово не оволоділа моя присутність, точніше мій зовнішній вигляд. Ну і книгогризка моя люба Вірка! Нудьга-а! Я хочу зараз же пройтися по бутіках.

— Вірунь, ну що? — починаю її підганяти.

Але готові зірватися з язика слова зносить у небуття поривом вітру, що його створює протяг від прочинених дверей. Знайома постать, яка у них з’явилася, кардинально змінює мої плани. Приємно дзеленчить «музика вітру», зачеплена відкритими дверима.

— Замов мені каву. Я передумала.

— Ну, звичайно,  — Вірка іде до бармена.

Ігор заходить у приміщення, підтримуючи під руку черепаху Тортилу з Золотим ключиком у руці, що трансформувався у старечий ціпок. Поміщає бабуленцію за сусіднім столиком і робить крок до мене. Він мене відразу помітив! У грудях запрацювала кузня.

— При-віт! — Ігор галантно цілує мою руку. — Я здивований. Аж ніяк не сподівався тебе зустріти тут.

«Я — прекрасна сьогодні! Ти вчасно тут з’явився!»

— А я іноді ходжу у бібліотеку поновити свої знання, — повідомляю майже зверхньо.

— Цікавишся Рабле? — він ковзає оком по обкладинці.

— Так, обожнюю його квіти.

Ігор усміхається. До нас підходить моя сестричка і наступає мені на ногу.

— Це моя сестра, Віра. А це — Ігор.

Він цілує руку і їй.

— Дуже приємно. Але я, на жаль, мушу вас зараз покинути, — кидає погляд у бік Тортили. — Маю дуже важливу бесіду зі своїм колишнім науковим керівником. А якось іншим разом із задоволенням з вами посиджу!

«Зараз запитає, коли ми можемо побачитись!» — з надією тьохкає серце.

Виникає пауза.

— Ми якраз зібралися вже йти, — відразу зорієнтувалася я.

— А як же кава? — здивовано запитує Вірка.

— Я забула, що домовилася про зустріч не пізніше третьої! — намагаюся не скомпрометувати себе.

— Радий був тебе бачити, — прощається Ігор і сідає до черепахи. — Привіт Василеві!

— Дякую! Я передам, — усміхаюсь лівим кутиком вуст.

«І що? Все?! Передай вітання чоловікові!» Краєм ока зауважую, що він не зводить з мене погляду. Цікаво, хто він: мачо? Але ж і доглянутий, зараза, як дамочка. Без цяцьок у вухах, на щастя! І сивину не зафарбовує.

Ні, він — нормальний мужик. Інакше б не засів так мені у думках!

Я повільно виходжу, як у старому кіно, обережно прикриваю важкі вхідні двері… Але мене ніхто не наздоганяє. І навіть не гукає… Якось мені не по собі, образливо, чи що?! Я помилилася у ньому?! А може, мої емоції сильніші за його?! Чи він намагається продовжити інтригу, бешкетник?

— Ти переплутала Рабле з Моне, — раптом вривається у мої думки Віра.

— Що? Що я переплутала? — не врубаюся, про що вона говорить.

— Моне — французький імпресіоніст. А не Рабле — автор «Гаргантюа і Пантагрюеля». Цей твій знайомий Ігор дуже тактовний.

— Він з усіма такий, — відповідаю, наче крізь димову завісу.

— З тобою усе добре? Кави не торкнулася, задумлива якась.

Я роблю над собою зусилля. Намагаюся вийти у реал і закриваю вікно попереднього документа на дисплеї мого мозку. «Давай!» — подумки кричу навздогін Ігореві і остаточно змиваю враження від останніх п’яти хвилин.

— Все нормально. Я тільки забула дівчат попередити, що збираємося на вечерю через дві години.

— А ти встигнеш мене закинути додому? — ніяковіючи, цікавиться моя сестра. — Бо я можу і на маршрутці…

— Ти що? Не хочеш з нами розвіятися, трохи погомоніти?

— А я вам не буду заважати? — удавано.

— Все, Вірка, ти мене дістала! Маєш три дні уїкенду — розслабся і кайфуй!

Нездара чи альтруїстка?

Протягом двох солодких годин, проведених з Віркою у магазинах, я із задоволенням спустила дві Васьчиних зарплатні плюс вартість комплекту зимової гуми для мого лексуса. Моя сестра з виразом непідробного осуду на обличчі від такого марнотратства ставила пакунки на заднє сидіння автомобіля. Але особливо і не відмовлялася від дарунків!

— Ой, Віруня! — Дарина завжди дуже тепло ставилася до моєї сестри, чого я ніколи не могла пояснити. — Ти такою модняшкою стала! Ну, викапана english teacher!

— Дякую, Дарочко! — Вірка ніяковіє від такого компліменту. — Це все Люба! На її прохання у магазинах підібрали мені такий гардероб, що я майже ні від чого не змогла відмовитися.

— Та не слухайте ви її! Вона футбольнула половину брендових речей, — втручаюсь у її балаканину. — Ледь це їй впхнули. А нічого, правда?!

Віруня стоїть на невисоких зручних підборах чорних замшевих туфель Ріпа з акуратненькими бантиками, що кокетливо прилипнули збоку. І ця цнотлива краса бездоганно гармоніює з таким же бантиком під грудьми на сіро-чорному платті а-ля трішки вагітна Рокко-Барокко.

— Класика завжди у

1 ... 15 16 17 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Dolce Vita, або Кінець гламуру», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Dolce Vita, або Кінець гламуру"