Читати книгу - "Рута"

— Ти чого? — запитав хлопець із погонами єфрейтора, посуваючись, щоб дати місце на лаві поруч.

— Та не почув.

— Бойової тривоги? Ну ти даєш! — засміялися сусіди, які за гуркотом двигуна почули цю розмову.

— Наряд отримав? — перепитав єфрейтор.

— Та що йому буде? Любимчик замполіта, — заздрісно пробурмотіли ззаду.

Литвин озирнувся, але всі вже опустили очі і виявити балакуна не вдалося.

— Та припини, — смикнув його за рукав єфрейтор.

— А що за тривога? — запитав Литвин. — З ким війна?

— А чорт її знає. Лейтенант тільки сказав «Догралися». А хто догрався і як догрався — невідомо.

— Строк життя солдата у сучасній війні складає три хвилини, — серйозно зауважив рядовий із грузинським обличчям, який похнюплено сидів біля борту.

— Ну так ти його вже вичерпав. Зайвого живеш, — засміявся єфрейтор.

— У мене мама хвора, — не підтримав його веселощів грузин. — Хто її глядіти буде?

Після цих слів у кузові запала тиша. Обличчя посерйознішали, бо мама, хай і не хвора, була у кожного. Єфрейтор зіщулив очі й показав рукою на табличку «Люди», що прикрашала борт машини.

— Бачив там табличку? То це помилка. Ми — не люди. Ми — солдати.

А зелений військовий ГАЗ тим часом виїхав з Північного містечка і в колоні таких самих однаково пофарбованих машин попрямував до мікрорайону Віршуліскес міста Вільнюса, столиці Литовської РСР, яка нещодавно оголосила про вихід зі складу Радянського Союзу.

Зима 1991 року видалася теплою, скупий сніжок не хотів триматися на землі, а одразу відлітав, щойно його торкався цупкий січневий вітер. Мороз приходив тільки вночі, а вдень все тануло, залишаючи на вулицях калюжі. Здавалося, місто ще не оговталося від святкування Нового року, хоча, як казали по радіо, мітинг проти підвищення цін зібрав біля Верховної Ради тисячі людей. Крім того у повітрі витала невизначеність: оголошена навесні незалежність, енергетична та економічна блокада, запроваджена Москвою, литовський «Саюдис» проти російського «Єдінства» — як це розуміти? Чи Литва ще в Союзі, а чи вже незалежна? Які закони діють? Кого слухати й кого слухатися?

Добре бути солдатом — тебе не стосуються всі ці розборки та проблеми. Робиш те, що скаже начальство, засинаєш та прокидаєшся за командою, сачкуєш на заняттях, нудьгуєш у караулі і пам’ятаєш, що дембель неуникненний, як загибель капіталізму. Живеш від сніданку до обіду, а від обіду до вечері — аби годували вчасно. Щоправда, назвати їжею перловку без м’яса та рідкий суп на яловичому салі — це велике перебільшення, але солдатський шлунок і не таке перетравлював. Двісті років тому генералісімус Суворов звелів: «Тримай ноги в теплі, голову в холоді, а живіт у голоді» — і армія досі виконує цей наказ. Однак починає з кінця. Живіт — у голоді. Голову — у холоді. А ноги — як вийде. Влітку вони пріють у кирзових чоботах, взимку мерзнуть у благеньких онучах.

Добре тим, хто до служби встиг отримати якісь корисні навички — наприклад, закінчити художню школу. Бо Радянська армія тримається на політичній роботі, і основа її — «Бойовий листок», який вивішується в коридорі та розповідає солдатам, а насправді начальству, яке приїздить з перевірками, про службу та дозвілля, перемоги та окремі недоліки, а головне — висвітлює лінію Комуністичної партії як єдиної керівної сили Радянського Союзу. А тому «Бойовий листок» має бути намальований акуратно, без художніх досягнень, але рівно, по струночці, як усе в Радянській армії. І тут потрібен художник. Ну а плакати у Ленінській кімнаті? А гасла до свят? Тому гарний художник у частині — це справжній скарб. Його треба берегти та леліяти, і опіку над ним має особисто замполіт, відповідальний за політичне виховання бійців.

Андрій Литвин, власне, і був таким художником. Колись батьки у рідному Києві віддали його до художньої школи і не дозволили закинути навчання у складний підлітковий період, коли дитина сама не знає чого хоче. Саме ця батьківська мудрість допомогла хлопцю в армії влаштуватися на «блатну» посаду і більшість часу проводити не на плацу чи у спортмістечку, а в невеличкій, проте теплій, ба навіть зі старим телевізором коморі поруч із Ленінською кімнатою.

Тим часом колона машин завернула на проспект і зупинилася побіля висотки Будинку друку, який зібрав на своїх поверхах редакції практично всіх литовських газет та республіканську друкарню, яка тиражувала їхні випуски.

За командою солдати посипали з кузовів на землю, залунали голоси офіцерів:

— Третій взвод за мною!

— Перший взвод, слухай мою команду!

— Ворушися!

— Швидше, уроди!

Солдати бігли до центрального входу висотки і взвод за взводом зникали там, немовби у череві велетенської істоти. Лейтенант Бурмантов вишикував свій взвод біля машини. В очах його читалася розгубленість, але голос дзвенів металом, як і годиться радянському офіцеру.

— Увага! Хто там рот відкриває? Урою! Слухати сюди. Наша задача — взяти під охорону центральний вхід. Перше відділення...

Поки він розподіляв бойові задачі, бійці розгублено озиралися, не в змозі зрозуміти, що вони роблять посеред мирного міста. І лише в декількох очі горіли справжнім воєнним азартом. Литвин запитально глянув на земляка, єфрейтора Ридванського. Той красномовно обернувся у бік взводного і плюнув собі під ноги. Слава Богу, лейтенант не помітив цього демаршу.

— Силу не застосовувати. Діяти словом. Усім зрозуміло? — запитав Бурмантов.

— Так точно, — в різнобій забуркотіли бійці. На плацу за таку відповідь весь взвод відправився б на зайве коло маршу, але тут лейтенант проявив несподівану лояльність. Він теж почувався не найкраще.

— Дозвольте запитати? — обізвався з-поза Андрієвої спини снайпер, колишній петеушник з Уралу Козлов.

— Питай, — неохоче дозволив лейтенант.

— А якщо вони полізуть?

— Хто полізе? — не зрозумів взводний. І справді, на вулиці було порожньо, лише декілька цивільних стояли осторонь, спостерігаючи за незвичною картиною.

— Ну ці, литовці, — пояснив Козлов. — А патронів нам не видали.

— Я ж пояснив — діяти словом. Переконувати.

— А якщо по-людськи не розуміють? Бо я по-їхньому не вмію.

— Значить пояснюй жестами, — лейтенант