Читати книгу - "За браком доказів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я вже… — почала було докторка, але я урвав її на півслові.
— Ви можете зайти разом зі мною. Я мав на увазі — без поліції.
Му, здавалося, знову хотів запротестувати, але Міккельсен кивнув, погоджуючись зі мною.
У палаті висіла нестерпна задуха. Єдине ліжко стояло посеред кімнати. Маґнус Саннторв непорушно лежав з заплющеними очима. На моніторах над узголів’ям блимали червоні й зелені діоди, фіксуючи биття серця, пульсування крові, дихання. Численні трубки й проводи, які обплутували хворого, асоціювались у мене з мухою, упійманою в павутину.
Я вражено обернувся до лікарки, помітивши щось блискуче на одному зап’ясті.
— Його прикували до ліжка?
Головна зневажливо скривилася, демонструючи, що вона про все це думає.
— Так! Поліція наполягла.
— Це, справді, необхідно? Не схоже, що він може комусь нашкодити.
— Поліція не хоче ризикувати.
Я підійшов ближче, зазирнув Маґнусові в обличчя. Через пов’язку, накладену на ліву скроню, воно було якимсь перекошеним, асиметричним. На неголені щоки й підборіддя мовби тінь наповзла.
Одна річ сказати, що людина вбила — у цьому є щось безособистісне. І зовсім інша — пов’язати обличчя з конкретним убивством. От стоїш і думаєш: Що це за людина? Як могла таке вчинити?
Я нахилився над ліжком.
— Маґнусе, ти мене чуєш? Я — Мікаель Бренне, адвокат, працюю разом з Сюнне Берґстрьом. Тебе зараз допитуватимуть в одній кримінальній справі. Я тут, щоб тобі допомогти. Ти не проти?
Ніякої реакції. Я випростався, повернувся, щоб іти, але мене зупинив брязкіт кайданків. Маґнус Саннторв розплющив очі.
Я мимоволі відсахнувся.
— Привіт, — невпевнено привітався я. — Ти чув, що я тобі говорив?
— Так.
Голос Маґнуса звучав тихо й хрипко.
— Все розумів?
— Де Сюнне?
— Вона не може взяти цю справу.
Я не пояснював — чому.
Слова зринали повільно, але виразно. Обличчя стягнене, заціпеніле, однак погляд ясний.
— Погоджуєшся, щоб я тебе захищав у суді?
Маґнус Саннторв скривив губи, ледь ворухнув вільною рукою. Це могло означати все, що завгодно, але принаймні не заперечував. Цього було достатньо.
Ми стояли півколом навколо ліжка. Му і Міккельсен — по один бік, я та Сільє Німуен — по другий.
Тур Міккельсен виконав формальну процедуру, назвав ім’я підозрюваного, зачитав його права. Він говорив повільно й чітко, наче звертався до дитини. Так ми розмовляємо з хворими, подумав я. Ніби вони розумово неповноцінні.
— Зрозуміли? — запитав Міккельсен.
— Я розумію більше, ніж ви думаєте, — відповів Маґнус Саннторв.
— Е-е… гаразд… Міккельсен мав доволі розгублений вигляд, мовби не знав до пуття, як потрактувати таку відповідь.
— Далі! — підбадьорив я його. — Ти все правильно сказав, згідно з законом.
Міккельсен кивнув, прокашлявся.
— Ви знаєте, чому ви тут, Саннторве?
У відповідь — мовчання.
— У Дальгаймі вчинено злочин, — повів Міккельсен далі після тривалої мовчазної паузи. — На хуторі Саннторв. Що ви можете розповісти про ті події, Маґнусе?
Ніякої реакції.
— Ви розумієте, про що я запитую?
Мовчання.
— Ви втекли з клініки в Саннвікені. Навіщо?
……
— Куди ви подалися після втечі?
……
— Додому до своїх батьків?
……
— Ми знаємо, що ви там були. Що сталося на хуторі? Ви пам’ятаєте хоч щось з того вечора? Можете розповісти нам?
Після кожного запитання, тиша, здавалося, дедалі розтягувалася і глибшала. У мене було враження, ніби запитання відскакують від Маґнуса, ніби вони навіть не досягають його мозку. Наче він перебуває у якійсь своїй бульбашці.
Я вже хотів урвати цей дивний допит, сказати, що мій клієнт, вочевидь, не розуміє, про що його питають, або не бажає відповідати, але Пер Івар Му випередив мене.
— Ваша мати мертва, — промовив він. — І батько — теж. Ваша сестра також мертва. Їх усіх застрелили. Ми хочемо лише знати, Маґнусе, чому ви їх убили?
Це було брутально і ніяк не відповідало характеристикам бездоганного допиту, та принаймні з’явилася якась реакція, хоч і не така, якої ми очікували. Спершу я подумав, що Маґнус плаче, але потім я збагнув, що то був не плач, а щось схоже на сміх.
— Ви не розумієте…
Тур Міккельсен знову спробував взяти ситуацію під свій контроль.
— Чого ми не розуміємо?
— Що це не має жодного значення. Усі помруть.
— І тому ви їх убили? Бо немає значення живі вони чи мертві?
Не дослухавши запитання, Маґнус Саннторв повернувся набік і заплющив очі. Тут все було ясно.
— Цей допит закінчено, — сказав я.
Ми разом покинули палату, простували вздовж червоної лінії довгими, закрученими коридорами. Ніхто з нас не промовив і слова, аж доки вийшли на свіже повітря. Пер Івар Му закурив цигарку і так глибоко затягнувся, ніби востаннє в житті.
— От дідько! — вигукнув він. — Я радий, що не мені захищати цього хворого покруча, Бренне!
— У тому-то й суть, — відповів я.
— У чому?
— Що він хворий.
Му харкнув, сплюнув коричневу слину на тротуар.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За браком доказів», після закриття браузера.