Читати книгу - "Симбалайн"

І ми сідаємо в ресторані швидкого харчування, дарма що він називається «Швидко», і довго будимо минуле.

До мами ходили різні учні, здебільшого то були якісь двієчники, яких Валентина Львівна зне­важала.

— Не вчаться! Лише тягнуть гроші з батьків!

Але серед маминих учнів був і Ларисин Олег. Олег — то було його ім’я, себто, твоє ім’я, ти чуєш, найкращий учень Валентини Львівни!

— А чому Ларисин? Мою покійну матінку звали Марія. Марія Іванівна, просто, як двері. Чому не Маріїн Олег?

— Не знаю. Ти в нас проходив, як Ларисин Олег. На кухні робилося генеральне прибирання, чого не робилося для двієчників. Моя мати кричала мені: поскладай свої книжки охайненько, ти мене чуєш, нечупара, зараз прийде Ларисин Олег!

— Думаю, це через мою тітку — Ларису Іванівну, рідну сестрицю покійної матінки, працювала разом з Валентиною Львівною… — і Олег сказав назву того навчального закладу, де вчителювала, перепрошую, викладала моя так само покійна мати.

У ті далекі часи Ларисин Олег був студентом якогось технічного університету.

— КПІ, а якого ж іще?

— Проте, який хотів знати англійську мову.

— А що іще тоді можна було робити?

Тоді Ларисиному Олегу було сімнадцять чи вісімнадцять років, мені — дванадцять. То був настільки гарний юнак, що я навіть не наважувалася закохатися в нього. Його головною окрасою була пишна чуприна, підстрижена в якийсь дивовижний спосіб, якимось дивним каскадом. У ті часи чоловіче довге волосся вважалися ознакою особливої краси й свободи.

— Що то за гарний хлопець ходить до вас? — питали сусідки, посміхаючись, а я мала мовчати, бо донесуть, що в мами приватні учні, так мене інструктували вдома. На двієчників вони уваги не звертали, їх цікавив лише Ларисин Олег.

— Це буде твій чоловік, — серйозно казала Альбіна, коли Олег виходив із нашого подвір’ячка й крокував дворами вниз, до базарної площі, а я дивилася йому вслід.

Я не вірила їй, що такий гарний, розумний і дорослий хлопець, як Ларисин Олег, колись зможе глянути в біг такої ординарної особи, як я. Але то й був перший сигнал ставати особою неординарною.

— Це точно буде твій чоловік, — підтверджувала щойно висунену тезу Альбіна.

— І діти в нас будуть? — питала я.

— Ні, дітей не буде, — твердо відповідала вона. Звичайно ж, тоді я не надавала ніякого сенсу віщуванням Альбіни.

Іноді Ларисин Олег навіть зупинявся на подвір’ї й перекидався з нами кількома словами. Альбіна щось щебетала йому у відповідь про дворових котів і собак, а також про голубів, синиць і снігурів, які прилітали на наші вбогі дерева й кущі. А мені здебільшого не вдавалося вставити жодного до­речного слова до їхньої «змістовної» розмови.

— Так, я пам’ятаю, я дуже добре пам’ятаю дерев’яні сходи до вашої хати й велику кицю, яка терлась об ноги, весь час вагітну. А тебе ж звати Софія?

— Зовсім навпаки, Софією звали ту весь час вагітну кицю. Вона якось народила Чортика, який виріс великим, і якого вбили. А мене звати Анастасія.

— Теж красиво. А чому в мене в голові зачепило­ся ім’я Сюня? Я думав Сюня — Соня.

— Асюня, о Господи, не могла, не могла я змуси­­ти тих ідіоток не називати мене так.

— Ой, чула б ти, як моя небіжчиця-матуся розповідала вголос на одному з моїх весіль, як вона мене сповивала! І ніхто не міг покласти тому край. Вона це розповідала в мікрофон у ресторані. Усі аплодували, а вона сприймала, як заохочення, а не як натяк, мовляв, годі!

Ми проговорили до ранку. У нас було так ба­гато спільного в минулому: по кілька невдалих шлюбів, іще більше невдалих зв’язків, які весь час контролювали або принаймні прагли контролювати наші несамовиті матусі, поки не повмирали, до речі, чи не в той самий рік.

— Вони рвалися в наше життя із усією енер­гією своєї непроговореної, неусвідомленої не­до­траханості! — вигукнула я настільки емоційно, що ледь не скинула Олега з кушетки, на якій ми стали коханцями в перерві між розмовами про давні часи.

— Ну й дістала тебе, Сюню, твоя матуся!

— Та мовчав би ти, Ларисин Олег! Сам щойно розповів мені про свою! Певне, добре знаєш, що воно таке!

— Моя була весь час із батьком, тож не була самотньою жінкою в класичному розумінні, але в якомусь вимірі справді мало чим відрізнялася від твоєї. Якщо жінка має це діло суто формально, не бере участі в процесі, вона мало чим відрізняється від самотньої, навіть ще гірше. Така навіть сублімувати не вміє.

— Ти маєш на увазі свою матінку?

— Я маю на увазі передусім матінку свого сина, яку я в цьому сенсі знаю краще. А з батьком я не дійшов до такого рівня розкутості, щоб поговорити з ним про це. Мій батько, до речі, живий, живе з іншою жінкою. Хороша жінка, забрала його на свою житлоплощу. А в моєї матінки справді була невситима енергія лізти в життя всіх членів родини. Особливо сина. Весь час уважала, ніби рятує