Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

— О, то в чуття на ключові моменти! У журналістиці себе не пробувала? Дякую. Можна буде з тобою радитися й надалі?

— Звичайно, — Настя простягнула запрошення на концерт автентичної музики. — Приходь у Могилянку. Буде цікаво.

— Не сумніваюся. Ти будеш?

— Обов’язково!

Цей день і надалі Євген згадував як щасливий.

Останній же коментар подій він отримав від діда, який упродовж дня сумлінно дивився випуски новин, завдяки чому склав свою думку щодо поступу України в наступному тисячолітті. Микола Лось сам забажав ознайомитися з матеріалом, який Женя приніс із форуму. Прочитав і замислився. Вочевидь, його щось бентежило.

— Я назву це «Урок моралі», — похвалився Євген.

Микола Петрович похитав головою:

— Чиєї моралі?

— Моралі наступного покоління. Цей урок повинні були дати найвидатніші вчені, філософи, політики.

— Згоден, повинні. А дал? Ти просто перелічив проблеми, про які йшлося.

— Якщо є сумнів, тоді заголовок матиме подвійне тлумачення. Нехай читач думає і обирає, — впирався онук. І додав: — Я хотів цього.

— Моє лосенятко! — посміхнувся дід. — Гадаєш, що живеш у правовій державі. Насправді в моралі тих, хто при владі, нічого не змінилося з бозна-яких часів!

Микола Петрович узяв до рук зачитану книгу й звично розгорнув.

— Слухай-но! Я цю сторінку за багато років на пам'ять вивчив і відкриваю з першого разу. Це «Літопис самовидця». «Бо самі державці на Україні не мешкали, тільки уряд держали, і так о кривдах людей посполитих мало знали…» Ще в сімнадцятому столітті, як засвідчує інший козацький літописець, Самійло Величко, про Україну говорили: «Край, немовби друга обітована земля, що кипить молоком і медом». Нам не треба Мойсея, ми вже тут, на своїй землі, але так і не змогли самі собі дати ради.

Євген закопилив губу. Ну, вміють же все зіпсувати — що мама, що дід. Та ж психологія в людей кожного покоління своя, як можна її нав’язувати нащадкам! Нове покоління гнучкіше, здатне на таке, чого старші ніколи не зрозуміють…

У журналістських колах ходив жарт, що, мовляв, кожний «пристойний» український олігарх повинен мати не просто прибутковий бізнес, а й власну офшорну зону, засіб масової інформації і, бажано, парламентську фракцію. Певна річ, працюючи, скажімо, у харчовій промисловості, олігархом не станеш. Цю галузь демонополізовано до останньої кав’ярні. Великий капітал роблять у сферах природних монополій — енергетиці, нафтогазовому секторі, металургії. Але було б дуже прикро, якби Україна стала державою, економіку якої потрібно вивчати із запитання: «Чия людина?» Саме таке спадало на думку Євгену, коли президентська рать наприкінці року зчинила пошуки «винних».

Небачене досі подорожчання продовольства і бензину протягом останнього півріччя вдарило по кишені багатьох — і тих, хто підраховував кожну копійчину, і так званого середнього класу. Можливо, прості люди не здатні були чітко класифікувати олігархічне зло, однак вони вже мали справу з наслідками господарювання монопольних структур і теж дещо зрозуміли. Винним, однак, призначили насамперед Антимонопольний комітет, який не знати чому не спрогнозував загроз навколо спільних підприємств. Саме вони, ці СП, відмовилися постачати нафтопродукти в Україну після позбавлення пільг — якраз напередодні сівби.

Парламентська більшість волала, що не можна й надалі наражати країну на кризу намагаючись у стислі терміни прийняти необхідні закони. Марно керівник Антимонопольного комітету благав створити нове конкурентне право, яке б відповідало стандартам Європейського Союзу. Проєвропейському фахівцеві дали зрозуміти, що вистачить і власних законодавчих зусиль. Але минуло півроку, а закон про економічну конкуренцію й досі коригували у профільному комітеті Верховної Ради. Гладіатори несформованого ринку, — саме так можна було назвати працівників Антимонопольного комітету, — залишались роззброєними.

Проте Чубенку здавалося, що насправді все не так уже кепсько. Потрібно тільки, щоб критична маса ринкових реформ. На одній шальці терезів журналіст бачив нового прем’єра з його антикорупційною політикою, на іншій — безликі монопольні утворення, що зросли на бартері, натуроплаті, давальницьких схемах та пільгах, наданих урядом у попередні роки.

Євген помчав до редакції, щойно скінчилася прес-конференція Антимонопольного комітету. До здачі матеріалів у номер залишилась якась година. Був четвер, найбільш завантажений день тижня, отже у редакції — веремія, наче перед кінцем світу. Увечері на Євгена чекала зустріч з Анастасією, мали разом піти на концерт кобзарської музики. Хлопець на бігу зжував сухий хот-дог, запив чаєм уже у робочому кабінеті і за сорок хвилин видав на-гора свою продукцію.

— А що, не було змоги взяти коментар у когось із фахівців? — підозріливо поцікавилася Лера, ліниво переглядаючи Євгенів матеріал.

— Та я ледь устиг і це написати. Я ж не з інтернету скачав, сам ходив. Коли ж мені було ще експерта шукати? До цієї теми я ще повернусь у великому матеріалі, — виправдовувався новачок.

— Навіщо? — заступниця редактора тішилася всевладдям. — Якщо напишеш докладніше, ніхто не читатиме. Кому цікаві якісь там спеціальні закони? Та й ще дивлячись, як напишеш…

Євген спіймав себе на думці, що кожне його спілкування з Каперс відбувається у нього ніби за одним і тим самим сценарієм. «Де б узяти гранати зо дві й підірвати кубельце?!» — подумав він, безпорадно оглядаючи Валеріїні володіння. Та наступної миті заспокоїв себе. «Тихше, тихше, ти прийшов сюди вчитися…»

Якщо день розпочався погано, чекай неприємностей і надалі. Цей четвер не став винятком. Приміщення Могилянки, де мав відбутися концерт, вразило своєю порожнечею. Женя вже привчений до високих зібрань у розкішних залах, був прикро вражений більш ніж скромним виглядом прославленого університету.

Послухати автентичну музику прийшли нечисленні шанувальники. Поки хлопці розташовувалися на сцені, Настя скористалась моментом, аби познайомити свою тітку, викладачку консерваторії, із «гуру» старосвітської бандури. Дівчина повернулася стурбованою.

— Ти знаєш Артема, який їздить до Павла Бортника в Ірпінь?

— А, такий симпатичний, середнього зросту, схожий