Читати книгу - "Мудрі жінки"

За роки такого сусідства ми знали про сусідів усе, а вони все знали про нас.

Це була гарна молода пара. Зовнішність моєї сусідки-подруги була підтвердженням приказки: Красива жінка — рай для очей, пекло — для душі, для кишені — чистилище». Звали її Світлана. Ім’я відповідало її зовнішності — була світловолоса нефарбована блондинка з гарними світло-зеленими очима. Завжди усміхнена, тому біля очей ще змолоду мала павутинку тоненьких зморщечок. Усмішка була теплою, дружньою. Коли я побачила сусідку вперше, то зразу зрозуміла, що ми потоваришуємо. Так і сталося, ми майже кожного вечора зустрічались чи в мене, чи в неї. Сиділи в жіночому товаристві й обговорювали все, що траплялося в наших сім’ях, що відбувалося на роботі: хто одружився, хто розлучився, хто кого зрадив і з ким, де і скільки разів. Трохи пліткували, нам було добре і тепло вдвох, бо це було беззлобне обговорення жіночих проблем, пристрастей і смішних випадків.

Вона щовечора прибігала до мене з незмінною фразою:

— Але ж ти і гаєш час! Я маю тобі таке розказати — ти вмреш від сміху! — і далі Світлана оповідала про ту чи іншу співробітницю, співробітника. Я вже знала їх усіх на імена.

Сьогоднішнє оповідання мене дуже розсмішило. Світлана працювала в молодому колективі, де завжди відбуваються якісь інтриги, сварки, залицяння і романи між колегами по роботі. У них у колективі був донжуан, який полюбляв розбивати жіночі серця, але, на мій погляд, він був добрячим волоцюгою. Розповідь Світлани ще раз підтвердила мою думку про нього. Зараз він залицявся до молодої співробітниці. Мав машину і вирішив відвезти її до лісу «на суниці».

Від’їхали недалеко від міста, машину поставили на галявині, трохи, для годиться, побродили між дерев та й сіли в машину, де вирішили продовжити бесіду про ліс і чудовий пейзаж. Розмова переривалась поцілунками, зітханнями, і було трохи незручно віддаватись у полон кохання в невеличкому салоні «Жигулів». Для цього їм би «Мерседес», але хіба купиш його на свої інженерські грошенята? Тут грошей не вистачає, щоб коханку в «Мотель» завести, не те, що у пристойний готель. Так вовтузившись і прибираючи зручнішу позу, вони не зауважили, як до машини підійшов міліцейський патруль і нахабно постукав у вікно.

Від сорому і несподіванки було вже не до кохання: хоча б уникнути неприємностей на роботі і, головне, — щоб до дружини не дійшло.

Патрулі виявились «добрими хлопцями» — витрусили зі всіх кишень усе, що було (добре, що вчора половину авансу віддав дружині), і відпустили.

Після такої «веселої» здибанки і невдалого кохання поїхали на роботу, бо до кінця робочого дня було ще далеко.

Хлопці на роботі знали, куди і з ким поїхав їхній колега-ловелас. Жінка також розповіла своїм подругам про успішну любовну зустріч.

Її відпоювали кавою з коньяком. Новина про смішну пригоду швиденько облетіла колектив. Але брехливий донжуан гордо розповідав своїм колегам, як усе відбувалось. Як павич, він розпускав пір’я на хвості і бажане видавав за явне: як було гарно кохатись, яка вона чудова жінка, але й пари з вуст не пустив про те, що до кохання не дійшло і що лишився тепер без копійки. Хлопці узяли його на кпини. Весь колектив мав з чого потішатися ще кілька днів.

Я так голосно сміялася, що до нас прийшов чоловік подруги Сергій, дізнатися, що за галас.

Світлана і Сергій були такою парою, про яку говорили, що вони створені одне для одного. Він — високий шатен, волосся хвилясте, карі очі. Коли вони йшли разом, на них не можна було не дивитись. Може, ці сторонні погляди і наврочили — не було в них дітей, і жили вони одне для одного. Немає до кого вночі вставати, міняти пеленки, годувати, купати, лікувати…

Мати таких сусідів — одне задоволення, не раз вони нам дітей із садка забирали, а потім зі школи з групи продовженого дня, годували, допомагали відімкнути двері. У народі є приказка: добрий сусід ближчий за рідного брата. Так воно і є: чи біда якась, чи радість — усе разом.

Зараз перед нами постала велика проблема — маємо помирити їх або допомогти якось розібратися в їхній проблемі. Але як визначити і сказати, хто правий, а хто ні? А стався найбанальніший випадок, який трапляється хоча б один раз у кожній сім’ї.

…Світлана довго лікувалась і витратила силенну купу грошей на лікарів, але завагітніти не могла. І ось купив Сергій для дружини путівку в санаторій для лікування, та не на один заїзд, а на три, щоб полікувалась і відпочила на морі. Проводи на курорт зробили пишні.

Коли Світлана від’їжджала, на вулиці була весна, але після її від’їзду задощило і надовго затягнуло небо хмарами.

Настрою в мене не було. Добре, коли друзі поруч, навіть погана погода не псує настрій. Тепер немає до кого піти, попліткувати. Сумно.

Сергій також кудись зник, рано йшов на роботу, пізно повертався. Напевно, заробляє гроші для своєї красуні-дружини. Любила Світлана нові вбрання до нестями. Не купить протягом тижня якусь обновку — сумує. Нудьга — це єдина річ, яка втомлює і вбиває жінку. А Сергій не хотів бачити суму в очах дружини і завжди радів з її покупок.

Перший місяць без подруги тягнувся довго, потім час пішов трохи швидше.

І от наприкінці другого місяця я так зраділа — приїхала сусідка. Нарешті! За стіною я чула жіночий сміх, правда, трохи приглушений. Вечір, напевно, Світлана стомлена з дороги, тому й не зайшла. Нічого, вранці побачимось. Добре, що завтра субота і на роботу не треба йти. Лягла я спати у пречудовому настрої. Без друзів жити сумно, як добре, коли вони є! Зранку мене заполонили сімейні клопоти, їх не перелічити. Але спочатку побіжу