Читати книгу - "Залізна шапка Арпоксая"

Діти притулилися до муру, коли повз них промчали вершники. Але останні притримали коней, що закружляли на місці. Перехилилися й підхопили дітей.

Скіфські вершники з гиком та свистом летіли через місто на центральний майдан.

Скіл, викупаний і переодягнений, із золотим обручем на шиї, сидів на сірому горбоносому жеребці, справжньому беркові.[16] (Мишко назвав коня Берком.) Довго милуватися конем Мишко не зміг: Скіл підняв гнівливий голос.

— Забули, що я попереджав: у нас обмаль часу. А ви влаштували у воді розвагу. З дітьми не розібралися… А це все час, час… Наказую. Обстежте усі кутки і закутки міста. Жодного не залишіть поза увагою. Тільки знайдете скарб, відразу сурміть. І прихопіть із собою малих. Вони місто добре знають. Підкажуть: куди скарб могли сховати. Воїни, не зволікайте з пошуками. Будьте активні, як тигри вночі. Головний десятнику, пошуки скарбу візьмеш під свій контроль.

Молодий чоловік із акуратно підстриженою смоляною борідкою поштиво відгукнувся.

— Слухаюсь і корюся, мій пане.

Мишко перевів допитливий погляд на рудого коня, котрого тримав за ремінний повід Хорошун (так Мишка назвав головного десятника). Білий хвіст породистої тварини був заплетений у тугу косу. Але найцікавіше, що кінь не мав гриви.[17]

Хорошун (так Мишко його назвав) прогорлав:

— Слухайте мою команду!

Мишко затремтів від приємного збудження. Починалася захоплююча пригода. Вчора йому й не снилося про таке! О, він братиме участь у пошуках скіфського скарбу!

Хлопчик від нетерплячки гецав на коні. Хутчіше би відправитися на ті пошуки. Ненароком наштрикнувся на опуклі, як у бика, очі ватажка. Щось Мишка злякало в тому застиглому погляді. Хлопчик втиснувся в шкіряний чепрак — підстилку.

— А ти — залишайся, — владно наказав Скіл. — Давай, давай спускайся.

Сумним поглядом Мишко проводжав вершників, що зникали за деревами. Серед них тряслися на конях його нові друзі. Як він заздрив Еліссі з братом, як хотів бути з ними.

Скіл узяв його за плечі й розвернув до себе. Суворо мовив:

— Нема тобі місця серед воїнів. Плутатимешся у них під ногами і заважатимеш. Ходімо на майдан. Там зручні лави. Розкажеш, як ти опинився у мертвому місті.

Мишко сердився на ватажка. І через це не мав бажання з ним спілкуватися. Витримував мовчанку легко, бо думав про близнят. «Елісса з Лулі знайдуть скарб перші. Адже знають місто, як свої долоні. Повернуть скарб скіфам. А скіфи їм за це дадуть щось цінне. Наприклад, шкіряну сорочку, на яку нашиті бронзові пластинки з кільцями. Або шлем, щит і гострий меч. Я давно мрію про скіфський костюм і обладунки воїна! У такому бойовому костюмі я гордо походжав би центральною вулицею Кривого Озера. Петько злякається і стулить пельку. Перестане прозиватися з мене, називати фантазером. Він повірить в те, що я час від часу відвідую Скіфію. Голос у Петька противний, пискливий. «Візьми, Михайлику, мене з собою у Скіфію. Візьми, будь ласка. А я тобі за це…» Що такого попросити у Петька?»

Скіл зупинився біля мармурової лавки. Коли усідався, то по-дорослому притримав довгі поли шкірянки, обшиті хутром річкового бобра. Ще й смикнув за матнисті сині штани на колінах. Мишко відпустив свої думки, як коней. Повернеться до них при першій же нагоді. Обов’язково придумає, яку винагороду взяти з Петька. Наразі насупив брови. Хай Вранішнє сонце страждає від докорів сумління. Для більшого враження Мишко ще й відвів погляд убік.

Скіл зиркнув на Мишка, що тримав брови зсунутими.

— Годі гніватися, Мишо.

— Ти наказав мене з близнятами спалити, — огризнувся хлопчик і схлипнув.

— Розумієш, місто заражене. Туман, який напустила Ламія, тримається дев’ять днів. А минуло тільки сім. Ми ждали, щоб туман піднявся вище росту людини. Дочекалися — і увійшли. Про всяк випадок кожен воїн себе і свого коня обмазав гряззю. Її доста навколо Керкіди… Але містяни для нас становлять небезпеку. Ми не знали, що Коломбія трьох дітей узяв під свій захист.

Мишко однаково супився. А про себе відмітив, що Скіл дуже змінився. Тон його мови, поведінка свідчили, що він дорослий. Якщо раніше їх розділяло п’ять років, то нині — цілих десять, а то й більше. Щоправда, попередня мандрівка його в Скіфію збагатила таким досвідом: діти в стародавні часи рано дорослішали. Батьки одружували дітей, починаючи з восьми років. Скіл, мабуть, одружений. Можливо, має дітей. Мишкові кортіло про те запитати. Але він стримав свого допитливого язичка.

— Сідай, не стовбич. У ногах правди немає. Отак краще. Де батьки твої, Михайле? Невже серед пращурів?

— У Каркіді я сам, без батьків, — відрізав Мишко.

— Не зрозумів…. Сам-один? Михайле, тебе викрали, продали в рабство?

Ватажок сполошився. Його ліва червоняста брова забралася вище правої і там, над нею, кумедно сіпалася. Мишко, стримуючи сміх, сказав:

— Мене Коломбія переніс сюди.

— На крилах?

— Ні, з очей полоза хлюпнула вода. Багато води. Ціле море. Мене накрила висока хвиля і віднесла в Каркіду. Потім я вилікував пігулками Лулі з Еліссою. Ліки мені татко поклав ось у цю кишеню. А перед цим мама їх дала. Одну пігулку я проковтнув ще вдома. Якщо її не жувати, а відразу проковтнути, то вона не гірка…

Погані відчуття уляглися. Наразі він хотів передати Скілові свої думки про місто. І загалом про все. Минуло аж п’ять років після їхньої останньої розмови.

— А перед