Читати книгу - "Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…"

Повільно обернулася й помітила свого білого м’якого ведмедика, що легко колихався на килимі після падіння з тумбочки.

Нахилилася з ліжка, підняла дорогу серцю іграшку.

— Ну що, милий, — глянула в його скляні очі. — Знову ми залишилися одні з тобою, — звернулася, мов до живої істоти. — Мабуть таки не доля, щоб маленькі дитячі рученятка торкнулися твого штучного хутра. Не доля… — притисла м’якого улюбленця до своїх грудей і міцно стисла повіки.

Минуло вісім днів. Майя взяла лікарняний і не виходила з квартири.

— Відчини негайно, бо викличу емчеесників й виламаю тобі двері! — кричала Єва. — Я не жартую!

Вона вже більше, як півгодини стояла під квартирою. Прекрасно знала, що Власова всередині й не хоче ні з ким говорити. Телефон виключила, зв'язок із зовнішнім світом обірвала. Страшно навіть уявити, що там з нею зараз.

Нарешті клацнув дверний замок.

— Чого репетуєш на весь під’їзд, як ненормальна? — сердито запитала Євтухову Майя. — Я була в душі. Не буду ж вискакувати на кожного, хто вирішить вломитися у моє помешкання.

Єва замовкла. Перед нею дійсно стояла не хвора, заморена подруга, а навпаки… Свіжа, рішуче на щось налаштована жінка.

Але перше враження може обманювати. Відштовхнувши власницю, зайшла в квартиру: всюди чисто, охайно, запаху алкоголю не чути, заспокійливого також. Та, як це розуміти?

— То з тобою дійсно все нормально? — здивувалася Єва.

— А чого ти очікувала? — насупила брови Власова. — Що сиджу тут вся згорьована, допиваю десяту пляшку міцної горілки й вириваю собі з голови по одному пасму волосся?

— Ну-у, приблизно десь так і очікувала, — зізналася Єва.

— Ясно, — кинула Власова й подалася на кухню.

— Ти куди? — знову запереживала Євтухова, наче щосекунди очікувала чогось поганого.

— Пригощати тебе свіжою випічкою, — крикнула Майя. — Ти ж у гості прийшла, чи як? Іди сюди! Не стій у коридорі, гавкаючи, як сторожова собака!

— То чого ж ти слухавки не береш? Сказала б, що все гаразд — ніхто б не панікував, — обурювалася Єва, попиваючи гарячий чай і ласуючи справді щойно випеченим кексом. — Дівчата місця собі не знаходять. А ти — виключила…

— Мені потрібен був спокій, — різко обірвала Майя безкінечну словену тираду подруги. — С-п-о-к-і-й, — по буквах чітко повторила. — Є таке слово. Він мені потрібен, щоб зосередитися й усе добре обдумати. Йдеться про моє майбутнє життя. Не буду ж я такі питання вирішувати на роботі чи з подругами… Для цього мені необхідно було усамітнитись і все добряче обміркувати. Але парадокс у тому, що коли моя душа прагне товариства — навколо порожньо. А як тільки я шукаю тиші й спокою — виламують двері.

— Обміркувала? — завмерла в очікуванні якогось откровення подруга, наче й не почула останніх двох речень.

— Обміркувала, — твердо відповіла Власова.

– І що?

— Збираюся вийти в місто, — багатозначно глянула на повну печива тарілку. — Доїдай швидше. Я поспішаю.

Майя доїхала до набережної. Припаркувалася. Далі пройшла пішки метрів зо п’ятдесят. Тут, у тіні дерев, захована за високим щільним живим плотом, стояла лавиця. Гарне місце. Звідси видно річку й набережну на протилежному боці, а воно заховане від людського ока.

Тут вони з Макаром спостерігали за зоряним небом. Тут залишився їх перший поцілунок.

— Бачиш оцю найяскравішу зірочку? — показував на небо Громов. — Це ти.

— А чому немає місяця? — дивувалася Майя.

— Він поряд, тільки його не видно, — жартував Макар.

— Це як? — не розуміла.

— Тому, що він таємний. Як агент 007, — обидва зайшлися веселим сміхом.

Від приємних спогадів на душі стало ще важче.

«Треба з цим кінчати», — впевнено вирішила й набрала знайомий номер.

— Майє? — почула в слухавку такий рідний голос.

— Не зайнятий? Маєш хвилинку? — замість привітання запитала.

— Кажи, — коротко відповів.

— Я на набережній, на нашій лавиці. Зможеш підійти?

— Зможу.

У слухавці почулися короткі гудки.

За півгодини був на місці.

«Ось вона… — аж завмер на мить Громов. — Така близька й така недосяжна. Моя кохана. Прийшла, щоб сказати про своє рішення. Ще хвилина — й винесе свій вердикт: бути чи не бути нам разом».

— Привіт, — першою привіталася Майя, коли Макар присів поруч.

Він витримав дистанцію на лавиці. Не обняв. Не поцілував. Його чорні, як ніч, очі не видавали жодних емоцій. Наче скляні.

Від цього Майї стало ще важче. Відчула, як упевненість покидає її.

— Без галстука? Розстібнута зверху сорочка? — здивовано спитала.

— Останнім часом щось дихається важко, — посміхнувся Макар. — Повітря не вистачає. Як ти? — усмішка враз щезла з його обличчя.

— Погано, — прямо відповіла Майя.

Відвернула голову. Відчула, як неслухняні очі наливаються. О-ох! Як їй це не підходить. Вона ж хотіла серйозно поговорити. А тут. Взяла себе в руки. Проковтнула сльози.

— Прийдеш увечері? — коротко й швидко видавила з себе, ледь стримуючи емоції.

— Ти добре все обдумала? — востаннє запитав.

— Так, — знову ковтнула сльози.

— Не пожалкуєш?

— Ні, — твердо й прямо глянула в його незвичайні очі.

Якусь мить панувала повна тиша.

— Прийду, — злегка усміхнувся.

Тоді різко встав й попрямував до машини.

— То це не жарт, брате? — не міг повірити власним очам Єгор, розглядаючи обручку на пальці Макара.

Три тижні тому старший брат зателефонував йому й повідомив, що одружується. Запрошував на скромну реєстрацію аж на західну Україну. Але Єгор тоді якраз за кордоном був, тому приїхати не зміг.

Сьогодні він зустрів Макара на Київському вокзалі. Громов-старший остаточно здав попередню посаду й через два