Читати книгу - "Дім у Бейтінг Голлов"

Нью-йоркські Зальцінґери розшукали Моше, той був уже одружений із Дворою, нажив четверо дітей і торгував біля Ринку.

У Моше була можливість покинути Галичину. Хтось із далеких родичів перебрався до Туреччини і мешкав у Стамбулі. Звідти надсилав офіційні запрошення для Моше, але той викидав їх, бо не хотів до Стамбула.

З плином часу Зальцінґери у Нью-Йорку стали власниками крамниці «Meat and Poultry Market. Strictly Kosher», розташованої на першому поверсі двоповерхового цегляного будинку, а на другому мешкали

Іцик з дружиною і трьома дочками, Мордко з дружиною і двома синами та Еміль із дружиною та п’ятьма дітьми - двома хлопцями і трьома дочками.

У 1938 році на адресу Іцика Зальцінґера надійшов лист із Чорткова, в якому Моше писав, що ніяк не може отримати американську візу. Моше описував свою добову подорож із Чорткова до Варшави. Докладно переповідав, якими потягами їхав, на яких станціях пересідав і як переплатив у Варшаві візниці, щоби дістатися до амбасади. Моше також згадував, що перед амбасадою бачив багато осіб, які мають американське горожанство. Америка, здогадався з розмов Моше, чомусь відкликає своїх громадян. При кінці листа Моше запитував Іцика, чи той не чув в Америці що-небудь про війну, бо у Польщі лише про це й балакають. Навіть селяни приносять до його бакалії чутки про знамення, що їх хтось із них бачив на небі і які вказують, що війна-таки неминуча. І ще: Моше дописав уже вертикально скраю свого листа, що коли комета впала у Серет, то дехто розжився на діаманти і золото, але Моше, прибігши до річки, вже нічого не застав. Може, й брехали, припускав Моше.

Іцик покликав Мордка й Еміля.

І вони, зачинивши двері Іцикової кімнати, почали радитися.

Моше знав, що Америка - країна, в якій усе навпаки. Бо коли він торгував у крамниці, а його дружина нарізала цибулю до курячої юшки, то його старші брати спали на металевих ліжках у Нью-Йорку, а коли Моше спав на дерев’яному ліжку в хмарах своїх перин, то нью-йоркські Зальцінґери торгували на Ловер Іст Сайді.

І так минало їхнє життя.

«Якщо Іцик підкупить адвоката і нам дозволять виїхати до Америки, - часто казав своїй дружині Моше, - то ми попливемо з Англії на пароході. Я не хочу з Німеччини».

«Моше, принеси кориці», - відповідала йому Двора.

Ближче до зими худнули потічки і марнів Серет.

Після вересневих злив, які розквасили в околицях Чорткова береги річок і польові дороги, прийшло кілька погідних днів. Ситі від дощів річки й потічки зачіпали високі береги з прив’ялою осінньою травою. По дорогах з’явилися селянські вози. У болоті польових доріг вони неспішно тяглися в поле. їхали копати бараболю. Вітри і сонце підсушували землю. Тепло вистигало холодними вечорами, і селяни палили листя впереміш із сухим бараболинням, щоби зігрітися. За Чортковом миготіли жарівки багать і пахло димом.

До міста перекидали свіжі кавалерійські й артилерійські частини.

Протягом кількох днів вони розвантажувалися на чортківській залізничній станції. А потім, розмістившись на деякий час у казармах біля монастиря сестер Милосердя, прямували ескадронами до кордонів. Цокотіли копита об міську бруківку. Улани просувалися під ранок крізь річкові тумани у тяжких від поту шинелях. Артилеристи, не затримавшись у місті, похідним маршем, запряженими парами коней везли гармати легкої артилерії на східний кордон.

Потім приїхали резервісти з центральної Польщі, та й місцевих військовозобов’язаних також покликано до коменди комплектації. У місті запахло кінською сечею і бензином, хоча у вересні тут завжди пахло розкислими берегами Серету і димом горілого листя з бараболинням.

«Ґеню, так пахне війна», - жартував Леопольд Левицький з Ґенею Надлер, коли вони поверталися з Горішньої Вигнанки до міста. Льольо з Ґенею ховалися від людського ока по приміських селах, бо Льольова мама, пані Ольга Левицька, одного разу прийшовши до Бенціона Надлера, в якого купувала козяче молоко для хворих синових легень, просто з порога кинула Надлеру в лице: «Пане Надлер, я не бажаю собі за невістку жидівку».

Бенціон заходився перепрошувати пані Левицьку, кажучи, що його дочка викине зі своєї дурної голови Леопольда. При цьому він тупнув на кіз, що паслися в сливовому садку і яких Надлер тепер уважав причиною конфлікту.

«Якби не ті кози, - промовляв він сам до себе. -Якби не те молоко».

Бенціон Надлер знав, що Леопольда Левицького вигнали з Краківської академії мистецтв і за ним наглядає поліція. А Бенціон, який столярував, мріяв про заможного чоловіка для своєї Ґені і аж ніяк не ґоя.

«І треба ж, - скаржився сам собі Бенціон, - щоби вони зустрілися?»

Льольові легені хрипіли розсохлими клейзмерськими кларнетами, і старий Надлер переконував Ґеню, що у того туберкульоз. А Ґеня їла в садку перестиглі сливки, збираючи їх під деревами, сміялася з батька й далі носила Левицьким козяче молоко.

Коли Льольо і Ґеня, безтурботні й веселі, прогулювалися центральними вулицями вечірнього Чорткова, залитими електричним світлом, то заходили на каву з тістечками. І тоді Льольо розповідав Ґені про Краків і Париж. Він так розмальовував ці міста, що Ґеня, здавалося, вже напам’ять знала Сукенніци і Монпарнас.

- Чи ти була знайома з Сашею Блондером?

Ґеня напружила пам’ять:

- Блондери?.. Якісь Блондери мешкають у Старім Чорткові.

- Ми з Сашею 1931 року були в Парижі. Після того, як нас