Читати книгу - "Імперіум"

Закон про час у Німецькій імперії, затверджений у Берліні більш ніж десятиліття тому та цілком продумано впроваджений першого квітня незадовго до зламу століть, дбав про те, щоб усі німецькі підлеглі Його Величності імператора на території всієї вітчизни бачили на годинниках однаковий час. А в колоніях час рахували за відповідними часовими зонами — водночас на острівці Кабакон певним чином панував час поза часом. У годиннику Енґельгардта, який він поставив на шмат деревини, прибитої водою, — свій нічний столик — та з милою регулярністю заводив за допомогою маленького ключика, одна-єдина піщинка, що потрапила в механізм, зумовила його відставання. Ця піщинка зручно вмостилася всередині годинника між пружиною та одним із сотні коліщаток, а оскільки була міцною — як залишок перемеленого коралового скелета, — то спричинила мінімальне уповільнення ходу часу на Кабаконі.

Звичайно, Енґельгардт помітив це не одразу, навіть не за кілька днів; загалом на Кабаконі мало проминути кілька років, поки дія піщинки стала би помітною. Ретардація була такою, що за день годинник уповільнювався навіть не на одну секунду, та все ж щось гризло і точило Енґельгардта зсередини, для якого точний час був чимось на кшталт твердого опертя в просторі. Він уявляв себе десь посеред ефіру, космосу — коли ж доводилося його полишати, то для нього це означало вийти за межі часу, тобто — зануритися в безум.

Те, що в далекій Швейцарії інший юний вегетаріанець, службовець патентного бюро, в цей момент був зайнятий зведенням теоретичних підмурків своєї дисертації, зміст якої через кілька років поставить із ніг на голову не тільки всі попередні знання людства, але й певним чином, так би мовити, спорудить вежу, з якої ці знання й уявлення про час сприйматимуться, залишалося для Енґельгардта цілковито невідомим.

Коли він подумав про те, а чи не йде його годинник повільніше — йому так тільки здавалося, адже в нього не було жодної можливості звіритися з іншим, справжнім, часом (годинник із боєм у резиденції губернатора в Гербертових Висотах, який вважався еталонним для всього протекторату, через неуважність хатньої прислуги зупинився якраз тоді, коли Галь намагався вилікуватися в Сінґапурі), — у Енґельгардта раптово з’явилося відчуття, що він ось-ось впаде на спину, його ліве передпліччя пронизав болісний укол, так начебто в нього, такого молодого, от-от станеться серцевий напад. Він виразно бачив хід годинника в потойбіччя, власноруч збудовані стіни і напнуту на кокосовій мотузці над ними протимоскітну сітку і вже провалювався крізь час, поки перед його очима, спочатку схематично, а потім дедалі виразніше виникли не лише стіни його дитячої кімнати, пофарбовані канарково-жовтим та фіолетовим, але й духмяна постать його матері, котра зі стурбовано розведеними руками схилилася над ним, обтираючи його гарячого лоба бавовняною хустинкою, змоченою в холодній воді. Він не тільки бачив свою матір, але й по-справжньому відчував її, начебто вона й не була мертвою вже довгий час, а навпаки, якнайживішою, незмірною та неосяжною— нескінченна любов, що він відчував до неї, насправді була своєрідним космічним відчуттям божественного.

М’яко заспокоюючи його тихими словами, мати вивела його надвір, на терасу батьківського будинку, а там він відчув розлиті в повітрі пахощі троянд, висаджених у садку. То було якось посеред ночі, коли цвіркуни влаштували концерт, навіюючи сон, мати тоді показала на небо й неосяжне вогненне колесо, що оберталося там на темному небосхилі. Дитині воно тоді здалося велетенською невситимо голодною пащекою, готовою все проковтнути.

Тремтячи від страху перед цим жахним палахкотінням мене текел парес, він заплющив очі, заховав обличчя в материних грудях, а вони своєю м’якістю і пишнотою вмить занурили його, так і хочеться сказати, глибше в потік часу, аж до миті, коли він знову був у своїй колисці, нерухомий і сповитий, адже його тіло немовляти ще не було спроможне ані крутитися, ані випростати ручки. Та все ж вони намацували вишиті пелюшки, в які його загорнули, він бічним зором бачив край капора в ніжно-блакитну клітинку, а також нескінченні розгалуження на осяяній літом вишні, під яку в обідню годину поставили його колиску. Він чув голосний сміх, дзенькіт келихів, гавкіт якоїсь такси. Рожевий вишневий цвіт із темнувато-синіми прожилками по краях пелюсток повільно опадав із дерева, м'яко впокоюючись на його обличчі.

І неочікувано його охопило таке неймовірно яскраве й виразне відчуття, наче його тіло здійнялося в повітря і шугає в ньому. Так траплялося й раніше. Спочатку м’якість, яка огортала його, потім — не зовсім неприємне відчуття, що його протягують по пемзі, ні, через цілу гору цього вулканічного матеріалу; тривалий час він шугав лише за кілька сантиметрів від поверхні, наче був припнутою до неї кулькою, наповненою летючим газом, якій загрожувало луснути від доторку до цієї шорсткої поверхні, однак їй вдалося вивільнитися із зусиллям; спочатку прірва, потім підтягування себе вгору, далі — волоком, і нарешті він упав на землю, це було наче катастрофа, наче він сам був тим цвітом, що повільно відірвався від гілки й опустився на землю; потім він прокинувся.

За час перебування на своєму острові Енґельгардт не тільки схуд на кілька фунтів, але й завдяки здоровому харчуванню став жилавим та м’язистим, його шкіра набула соковитого темного відтінку, а волосся та борода, в які він щоранку втирав кокосову олію, під впливом сонця та морської солі стали світло-золотавими. Олію, яку вичавлювали робітники на Кабаконі, потім розливали в Гербертових Висотах, відповідно до його вказівок, у півлітрові пляшки з наклеєними етикетками, ескізи для яких зробив службовець поштового бюро; на них було зображено дещо прикрашений Енґельгардтів профіль із довгою бородою (Енґельгардт рішуче відкинув альтернативу — виготовлення для поставок у Німеччину