Читати книгу - "Свята Марійка"

– Що правда, то правда, кумо, таких немає…

– Бач, має службове житло, а не хоче мою Світланку до гуртожитку вести, та й у нього ж там тільки одна кімнатка.

– Ти от говориш, говориш, – каже Соня Львівна, – а не зізнаєшся, як твого майбутнього зятя звуть, чи це секрет? Боїшся, що я його собі відберу?

– Чому боюся? Звуть його Віталій!

– А він, бува, не клаповухий трохи? – раптом здогадалася Соня Львівна, про кого мова.

– Ти що, знаєш його?…

«Та який же з цього Віталія гарний чоловік для Світланки?! Коли є у нього вже сім’я – жінка, ще й двоє дітей! Знаю я цього пройдисвіта, дуже добре знаю, бо ми живемо поряд!» – подумала Соня Львівна, але вирішила всієї правди поки не казати, промовчати. Не хотіла стара жінка «кидатись на амбразуру», ставати свідком у такій делікатній справі. Бо ж відомо: хто на таємних коханців доносить, після примирення сторін стає найпершим – при тому ж для обох сторін – ворогом.

От Соня Львівна й викрутилася:

– Я живу у військовому містечку, – каже, – але може, це той, про кого думаю, а може, й хтось інший.

Ось так несподівано й дізналася Надежда, куди саме її чоловік ходив.

«Он воно що, – думає Надежда, – знайшов багату жінку із квартирою, уже й обживається в сім’ї, звикає; ще трохи потягне кота за хвіст, а там наважиться, та й шукай вітра в полі! Треба мені із цим усім щось робити».

І вирішила Надежда для початку за Віталієм прослідкувати. Але ж двоє дітей на кого зоставити? Та й клопотів по дому вистачає.

День, два збиралася Надежда, а потім таки намірилася вийти в місто, щоб хоч подивитися на той будинок, де живе її розлучниця. Що мала би з тим робити, ще не знала.

Третього дня після того, як дізналася всю правду, таки одягнулася Надежда в новіше плаття, взяла дітей за руки…

Аж тут – чоловік іде додому, мов щось відчув.

– Куди це ти збираєшся? – питає.

– Та хотіла до перукарні піти, учора домовилася із Сонею Львівною, щоб за дітьми подивилась.

– Я знаю, мені Орися сказала, що ти на бабусю із сестрою їх маєш залишити. Але я тобі дітей кидати не дозволяю! Щоб із дому нікуди ні ногою, чула?! А то…

Мабуть, слідкував за нею.

Похнюпилася Надежда, перевдягнулася в старий заштопаний халат, зосталась удома.

І Віталік цієї ночі вдома був; а потім цілий тиждень до міста не виходив.

– Мабуть, щось між ними сталося, – казала подружкам Надежда.

– А раптом усе само собою розсмокчеться?

Вона вже й рада…

Аж ось після обіду в неділю зібралися жінки на посиденьки, а тут і Соня Львівна вийшла, гукає до Надежди:

– Була я вчора в місті, заночувала у куми, оце тільки вранці й повернулась, хочу тобі новину сказати.

– Як щось гарне, то кажіть!

– Слухай: між твоїм чоловіком і Світланкою пробігла чорна кішка.

– Мабуть, таки точно покаявся, – кажуть жінки. – Одумався нарешті!

– Не в тім справа! Слухайте: Світланка (я ж і порадила) поставила жениху ультиматум: або вони до кінця місяця розпишуться і почнуть жити разом у квартирі її мами, або вона шукатиме собі когось іншого. Він, звичайно ж, почав відмовлятися, мовляв, каже, треба ще трохи часу. А вона тоді: даю тобі тільки тиждень на роздуми, у неділю буду чекати на остаточну відповідь, і як ні, то й ні!

– Ах он воно що! – аж задихнулася Надежда. – То це мій Віталік розмірковує? А я вже думала… Ми ж із ним знову почали разом спати!

– Ти зарання не тривожся, – кажуть жінки. – Якщо спить із тобою – це гарний знак. Мабуть, не піде більше до Світлани. Ти, Надеждо, сама подумай: щоб із нею одружитися, спочатку треба із тобою розлучитися. А хто ж вас без твоєї згоди розлучить?

– Та й чи буде моя кума Наталка згодна взяти до себе такого зятя, коли про все дізнається, він же їх безсовісно обманював…

– І на квартиру у нього