Читати книгу - "Куркуль"

Отже, новий ув’язнений почав розповідати, як же так сталося, що він опинився на підвалі. Упоравшись із нещасним панотцем Никоном, Нестор розказав, що вийшов на вулицю й підійшов до Федотової хвіртки. У цю мить тонковусі (чорт їх забирай, аби знов не піти по колу!) тягали мішки, складали їх на санки, а тоді знову йшли до комори. Підігнали ще віз. Нестор крутився поблизу й не знав, що Шевченка вже взяли.

— Забирайся, старий! Чого тут швендяєш? — буркнув один із носіїв.

Тої ж миті з двора вийшов похмурий товариш, біля якого чимчикував уважно слухаючий голова.

— Я тобі кажу, а ти чуй та мовчи! — говорив похмурий своєму співбесідникові.

— Так я стараюсь! Бачите, цілий день вештаюсь хатами, усе прибираю.

— Мало, я тобі кажу. Мало. У тебе скільки заможних? Вважай, двадцять п’ять дворів. Ось тобі і півтори тисячі пудів зерна здати.

— Та де стільки! Я не сплю, жінку свою місяць не мацав, усе ходжу по одноосібниках. Ховають вони…

— А ти для чого тут? Партія на тебе надію покладає. Чи ти думаєш, в інших менший план? А можливо, ти вважаєш, що партія план із дурного розуму взяла, вигадала?

— І близько ні! Ні! Я з усієї сили… От тільки б часу трошки більше….

— Нема в тебе часу. Термін до кінця тижня, або сам тебе під суд віддам. Не хочу тебе дарма лякати, але застрелю на місці, щоб ти знав!

Промовивши це, похмурий пішов назустріч санкам, які прибули, аби його забрати. А голова так і залишився стояти, де стояв. Його щільне, яскраво-журавлинове обличчя пішло білими плямами, очі почали бігати, утративши фокус. Голова почав нервово терти долонею стару шкіряну папку, яку він носив для більшої солідності, — папка завжди була порожня.

— Який суворий! Певно що повноважний! Так тебе відтягнув, аж штани твої тріснули, — зі звичайною своєю посмішкою відгукнувся Нестор, якій мимоволі став свідком бесіди.

Тут голова повернувся до того, хто це промовив, подивився на нього, ніби бачив уперше. Хотів було закричати, та, спантеличений попередньою розмовою, утримався. Лише сильніше побілів, зовсім як той небіжчик, легесенько похитався з боку на бік, але встояв на місці. Зненацька до них підійшов міліціонер, який устиг відвести Федота до «холодної». Голова стиха гавкнув, наказав, аби Нестора також відправили до підвалу. Грізний правоохоронець без пояснень кинувся виконувати наказ, ухопив нехлюя й порушника радянського порядку за рукав та потягнув у бік панського будинку. Вони повільно пішли, від їхніх кроків лунало потріскування закостенілого лютневого снігу. І тої ж миті ошалілий голова сільради обернувся, подивився в бік двох фігур, що йшли від нього. Його погляд крутився неуважно й довго. Голова ніяк не міг отямитись, кишки його колотилися, немов намагалися знайти вихід із тіла; він навіть не уявляв, до чого призведе його останній вчинок.

— А як мені треба було вчинити? Вона вчепилася в мене, тримає й волає. Одне слово — баба! — розповідав Федот своєму співкамерникові про те, що відбулося з ним сьогодні.

— Воно-то так. Але ти маєш сам думати. Нічого б не трапилось, ну що б вони, розстріляли б тебе? — Нестор примружився й подивився на сусіда.

— Ех, а ти хіба не чув, що в сусідньому селі прямо на ґанку й кінчили? Не пригадую, як його звали: чи то Юрко, чи то Микола…

— То люди дарма теревенять. Неможливо це.

— Ага, от ти вважаєш, так задурно нас сюди кинули?

— Це звичайне самодурство. Голова злий, як той пес, зірвався. А тебе просто провчити вирішили.

— Ох, не вірю я в це, Несторе. Брат каже, далі буде гірко.

— Ну, не знаю. Можливо, перебісяться.

Два приятелі сиділи в повній темряві. Примарний жмутик місячного сяйва пролізав крізь віконце, протікав липкуватим ріденьким потоком у вузьке приміщення. Стояла глибока морозна ніч.

— Зимно тут! Так повиздихаємо, — промовив Федот.

Під час неочікуваного й небажаного виходу з дому він устиг накинути легку тужурку, тому тепер увесь час тер замерзлі долоні, намагаючись зігрітися.

— Зараз я надихаю, не переймайся, — упевнено пробуркотів Нестор і, як здавалося в темряві, по-дитячому й просто усміхнувсь.

— Ага, на тебе вся ж надія, — підхопив Федот.

Нестор задоволено закрякав, завовтузився, зашурхотів.

— Що ти там, хід риєш, утекти надумав? — поцікавився Шевченко.

— Та що, незручно, спину тягне, у дупу піддуває, — поскаржився Нестор.

— Ну, ти взагалі, старий. Розжер сраку, навіть у «холодну» не влазиш.

— Та яка там срака… Дупка, така маленька, як кулачок.

— З тобою в тюрмі нормально не посидиш, ти будь-яку біду на сміх перевернеш, сусіде.

— А що, Федюнчику, життя мале — роби не зле. Переживемо ми. І комуністів цих клятих. Куди б крива не завела!..

— Тобі легко казати. Бурлака бурлакою, а тут діточки на шиї. Як замислюся,