Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

— Романе! — шепочу. — Романочку!..

Падаю на коліна перед візком. Припадаю обличчям до Романових ніг. Михайло намагається підвести мене, але я відштовхую його. Тепла долоня лягає на мою голову, гладить її, перебирає волосся. Не бачу, але знаю — це Романова долоня. В нього завжди були теплі руки, навіть у люті морози.

— Ну чого ти? Чого? Заспокойся! Тепер усе буде добре! — чую над собою тремтячий голос. — Я ж казав, хто повінчається в озері Святому, той уже до смерті не розлучиться. Казав же! Ти думала, що я вигадую, жартую? А от і ні. Ми з тобою живі, і, значить, до смерті… до самої смерті…

Романе! Як же це могло статися? Як, Романочку? Можна було забути всіх, можна було забути навіть увесь світ. Але тебе?!.. Тебе?!.. Що це він сказав? Ми з ним вінчані?

Панцир врешті-решт тріскається. Починає спадати, мов шкаралуща з горіха. І найперше, що появляється з-під нього, — усміхнене обличчя Романа. Не це, не теперішнє — молодше, без рубця від брови до волосся.

Хтось рвучко висмикує з моєї заблокованої пам’яті спогад, ніби один-єдиний пазл із цільної конструкції.

Обабіч миготять дерева — такі високі, що, здається, на них погойдується небо. У кронах виспівує птаство. Я ще не чула такого потужного, багатоголосого та гармонійного співу — тисячі соло зливаються в одну ораторію, і при цьому — жодної фальшивої нотки.

Роман жартує:

— Ранкова репетиція народного пташиного хору під орудою маестро-солов’я. Це я запросив його на весілля.

— На весілля? — дивуюся. — На чиє весілля?

— На наше.

— То ми їдемо на… своє весілля?

— А ти й не здогадувалася?

— Ах ти ж… — Легенько штурхаю його під бік, лоскочу під пахвами і зразу ж припадаю до сильного засмаглого плеча, обнімаю за шию і голосно чмокаю у праве вухо.

— Ой-ой-ой! Я нічого не чую! — сміється Роман і зупиняє машину. — Цілуй і ліве, бо образиться.

Чмокаю й у ліве.

— А тепер я — твої вушка, бо вони також можуть образитися.

Він хапає мене в оберемок, притискає до себе і цілує мої вуха, потім плечі, шию, груди. Виходимо з машини і падаємо на траву. Поряд рум’яніє рясний кущ малини. Роман зриває ягоди, легенько обхоплює їх вустами і годує мене, як пташка маленьке пташеня. Ми цілуємося так довго, що вже й птаство встигає закінчити свою репетицію. Ранок переходить у день. Синя барва неба вилиняла на сонці, і тепер над нами гойдається білувато-блакитне шатро без жодної хмаринки.

Знову їдемо. Нарешті за деревами зблискує озеро. На його вузькому піщаному березі засмагає всього двоє пляжників — якась молода пара. По той бік озера, під кущами, що підступили до самої води, сидять троє рибалок із саморобними вудочками в руках.

— Ось тут ми зараз і освятимо наш шлюб, — рішуче заявляє Роман.

— Тут?

— Тут.

— Зараз?

— Зараз.

— Десь неподалік є церква і ми в ній повінчаємося? — перепитую здивовано. — Але ж… Ні-ні, я не проти. Та й з інституту мене вже не виключать, бо я його закінчила і диплом забрала. А от ти… Завтра ж про це будуть знати у твоїй редакції, і ти вилетиш з роботи, як корок із пляшки шампанського. Сам казав: священики мусять інформувати відповідні органи, хто в них вінчається чи дітей хрестить, — такий у них наказ від «контори глибокого буріння». Ти ж говорив…

Він закриває мені рот поцілунком.

— Знаєш, як називається це озеро? — запитує таємниче.

— Як?

— Святе.

— Святе?!

— Чого ти так дивуєшся? На Волині з десяток озер мають таку назву. Наше хотіли перейменувати ще у тисяча дев’ятсот шістдесятому, коли в селі закрили церкву. Тоді дуже багато церков закрили і чимало сіл та озер перейменували. Але тут щось у тих перейменувальників не склалося, і Святе так і залишилося Святим. Це незвичайне озеро. Кажуть, колись, у давнину, в ньому затонув церковний дзвін. Татари везли його через замерзле озеро — хтось їм сказав, що дзвін зі щирого золота, от вони й зняли його із дзвіниці. Посеред озера лід тріснув, і віз разом із дзвоном і кіньми пішов на дно. Він і досі дзвонить на великі свята. Якщо прикласти вухо до землі, то можна почути приглушений передзвін. А ще відтоді, як у селі не стало церкви, в озері Святому і шлюби освячують, і дітей його водою охрещують. Ось зараз ми з тобою скупаємося — і все: ти навіки моя, а я твій, і не розлучимося до самої смерті. А коли тут повінчаємося, то підемо в місті до загсу. Але то вже буде проста