Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Що ж стосується Бориса Годунова і звинувачень його в убивстві царевича Дмитрія, то...

Думки істориків і спеціалістів діляться навпіл.

На тих, хто все ще звинувачує його в підлому вбивстві Дмитрія, і на тих, хто доводить невинність його в цій справі.

Ось лише дві цитати:

«Углицька слідча справа не дає нам матеріалів для обвинувачення... Бориса Годунова й викриття його в діях по плану, зарані заготовленому» (В. Клейн. «Углическое следственное дело о смерти царевича Дмитрия». Т. І. — Москва, 1913).

«Причетність Бориса Годунова до вбивства царевича Дмитрія (що царевич Дмитрій насправді був убитий, тут не піддається сумнів. — В. Ч.) вірогідна» («История СССР с древнейших времен и до наших дней». Т. 2. — Москва, 1960).

Отож, поповзли по Москві й Московії вражаючі чутки. Розказували (передаючи з уст в уста, аби царські служки не підслухали і не схопили розповсюджувачів чуток), що насправді царевич Дмитрій у 1591 році не загинув, а щасливо врятувався, виріс у добрих людей, які захищали його й берегли, потім він перебував у різних монастирях, ставши іноком Гришкою Отреп’євим. Через роки перебрався в Литву та Річ Посполиту, де й відкрив своє «царське походження». (У Москві боявся відкритися, адже його відразу б знищили!) Буцімто тоді в Угличі його підмінили іншим хлопчиком, якого насправді вбили, а його, Дмитрія, справжнього сина Івана Грозного, добрі люди порятували, тож він виріс у чужих сім’ях. Лише перед смертю один з його вихователів відкрив йому таємницю та порадив ховатися від підступного Бориса Годунова в монастирях... Чому від Бориса Годунова, як царем тоді на Русі був Федір Іоаннович? Та тому, що недоумкуватий Федір насправді правити не міг — усім заправляв на Русі, фактично вже тоді будучи царем, хитрий, кмітливий та підступний боярин Борис Годунов, чия сестра була замужем за Федором і мала на нього, недалекого, великий вплив...

Легенда про Григорія Отреп’єва, який став Царевичем Лжедмитрієм

Якщо руський цар Дмитрій Іванович (він же Лжедмитрій I) і справді самозванець (а це остаточно так досі й не доведено і навряд чи буде коли доведено із стовідсотковою точністю) якийсь Григорій Отреп’єв, як переконують нас і російські дореволюційні видання, і радянські (сприймемо це як тимчасовий постулат, як твердження без доказів, але як вихідне), то життя його до 1602 року, коли він з’явився в Самбірському замку старости Юрія Мнішека, таке.

Родом з провінційних російських дворян. Зубожілих, ясна річ, і добре підупалих... Дворяни відомі на Русі з XII ст. Спершу це були слуги при дворах князів чи бояр, а згодом вони перетворилися на дрібних власників землі (помість, звідси — поміщики), яку одержували за військову чи адміністративну службу. Вони були, до речі, опорою великокнязівської влади в боротьбі проти боярської сваволі й сепаратизму, виступали за об’єднання руських земель у централізовану державу. 1497 року Судебник узаконив створення дворян­ства, їхні економічні й політичні позиції значно зміцнилися. Згодом вони складають привілейований стан землевласників і разом з духівництвом стають панівним класом за феодалізму. Поділялися на прошарки: титуловане дворянство, спадкоємне, служиле, дрібнопомісне тощо.

Отреп’єви, дрібнопомісні дворяни, належали до служилого стану, але вже в часи, про які йде мова, і геть збідніли, втратили й те, що мали, і на службі котувалися невисоко — трохи вище холопів. Але вперто величали себе господами (хоч були у знатніших господ всього лише слугами, навіть землі вже не маючи).

— Ми — дворяни...

На словах.

Справжнє ім’я Григорія (якщо насправді він — дворянин Отреп’єв, а не царський син) Юрій. Домашні звали хлопчика ласкаво — Юшкою. Його предки буцімто колись прибули на Русь з Литви і, з часом асимілювавшись, стали руськими. Рік народження його невідомий, але гадають, що, за легендою, це сталося тоді (чи приблизно тоді, плюс-мінус якийсь рік-два), як у Івана Грозного і цариці Марфи Нагої з’явився синок Дмитрій. Юрій (він же Юшка) народився буцімто в Коломні, під Москвою — де через роки, між іншим, закінчить своє земне життя цариця Марина.

За іншими джерелами вважається, що родове гніздо Отреп’євих було на Мнозі, притоці Костроми.

Батько рано загинув (його зарізали в п’яній бійці, що тоді в Москві було досить звичайним явищем.) Юшку виховувала мати, яка сина любила. Вона ж і навчила малого читати Священне Письмо, що його звідтоді він добре знав. На рівні зразкового ченця. Згодом Юшку відправили на навчання до Москви. В домі дяка Єфім’єва — свого родака — малий на­вчився писати. Вельми грамотно і красиво. Так красиво, що згодом, коли він стане ченцем, йому довірятимуть переписувати книги на патріаршому дворі, — а таке місце отримати без каліграфічного почерку було неможливо. Тоді в московських приказах високо цінували каліграфічне письмо — чітке, рівне, гарне, власне, мистецтво. Тож каліграфія (або ще краснопис, чистописання, перекладається з грецької як красивий почерк, мистецтво красиво та чітко писати, а не шкрябати, як курка лапою по піску) високо цінувалася, а каліграфи були чи не на вагу золота, ними дорожили і їх оберігали.

Навчання юному Отреп’єву давалося надзвичайно легко, він виявив просто-таки феноменальні здібності до нього. Тож його хвалили і ставили за приклад іншим, пророкували йому велике майбутнє на «монашеской стезе», що вже тоді не дуже вабила Юшку. У монастирі він не мав собі рівних і швидко — завдяки тямовитості, коли все схоплював на льоту, та своєму знаменитому каліграфічному почерку — вивищився над іншими. Згодом, як при царському дворі перед повели бояри Романови, його навіть запідозрять: а чи не знається він бува з нечистою силою, що такий «зело вумний»?

Згодом Юшку візьмуть на службу до боярина Михайла Романова, якого вже тоді багато хто вважав спадкоємцем московської корони. У Романова юнак вчився на стрілецького воєводу, але... Може б,