Читати книгу - "Родовичі"

у собі таку силу, що хотілось якось її виказати, відчути свою причетність до цього світу. Міг би, мов молодий тур, накинутись на дерево і торсати його або впасти на траву й толочити її. Ступав на обніжок урвиська, зазирав донизу, і його заманювало туди. Безбоязно спускав ноги, вишукуючи найменшу ямку чи приступку, чіпляючись за коріння, кущики трави, сповзав усе нижче й нижче, аж поки стрибав на пісок. Потім ставав навпочіпки й тамував спрагу, занурюючи голову у воду. Хвиля накочувалась на нього, наливалась у вуха і щось шемрала, шепотіла…

Міг би оце і зараз вниз кинутись, але ж мусить стерегти селище. Згадав про тих сонячних птахів, про які розповідав дядько Родь. Глянув на сонце, мовби чекаючи, що ось-ось зірвуться вони з нього і пролетять над ним, розкидаючи свої сяючі пір’їни. Схопив би одну з них, побіг би до посадникового двору, підклав непомітно під дубові колоди. І уявив собі, як полум’я перебігало б по них червоними полисками, звиваючись і вихоплюючись вище дерев…

Але не видно птахів, тільки по річці пливуть лодії під червоними вітрилами. Вони усе ближче і ближче. Уже можна розглядіти, що на тих вітрилах посередині чорне сонце розіпнуто. Ось уже й людей видно в лодіях, сидять, поскидавши шоломи, вітер розвіває довге волосся. Та ще весла сторчма біліють, вихитуються над головами, мовби небо розгортають. Дядько Родь казав, що на таких лодіях варяги плавають. І чорне сонце з собою скрізь возять. Бо там, де вони живуть, воно зовсім не гріє. Не таке, як у нас, блискуче, а чорне, мовби сажею притрушене. Мабуть, до князя у Київ пливуть.

А лодії, розкрилившись і погойдуючись, пливуть попереду хвиль, тягнучи за собою широкий гладенький слід. Уже видно на кожній з них спереду якесь страховисько з роззявленою пащекою, хвіст волочиться по воді. На високій хвилі лодії підстрибують, плескаються широким днищем, занурюються в річку, і тоді біля пащек страховиськ булькоче піна. Здавалося, що у своїй несамовитій люті прагнуть вони вгризтися у самісіньке дно. Та кормчий могутньою рукою стримує їх, мов диких турів, і вони тільки вигинають бугристі шиї.

Росько у здивуванні звівся на рівні ноги, не криючись, підійшов до самого краєчка берега. Та й навіщо стелитися йому в траві, зирити їх зі схованки? Що вони йому, оті лодії, страховиська? Не лякався їх, бо сприймав відсторонено. Вони прийшли з іншого світу, пропливуть мимо, розтануть вдалині, й вода зітре їхній слід. Сприймав їх так, як оту зграю птахів, що збилася над далеким лісом. Покружляють, покружляють, потім і розсиплються між деревами, а то й вітер підхопить, занесе в дикі степи. Отак і ці лодії…

Дивується їм Росько, особливо отим потворам. Може, й справді вони живі? Поцілити б у них грудкою або ж стрілу пустити. Ото, мабуть, ревище здійнялося б, збіглися б усі селищани, і Літана теж задихана стала б біля нього, очі здивовано круглила б. Еге ж, так його і стрілою проб’єш, шкура ж у нього яка товстелезна. Росько мружить око, приміряється… Бачить у лодіях людей, сидять на лавах попід бортами, вода бризками кропить біляві чуприни. Оті довгі весла, що з обох боків кожної лодії стримлять догори, теж Роськові незвичні. Вимиті у воді, вичовгані об каміння та корчі, блищать проти сонця, ваблять зір. Товстенні ж, навіть звідси помітно. Тож які треба мати сильні руки, щоб гребти ними….

Які ж вони, ті варяги? Дядько Родь казав, що мають лютий вигляд і забіяцький норов. Живуть далеко в засніжених горах, біля холодного моря, де нічого не родиться і не плодиться. Отож збираються у ватаги і никають по світу, шукаючи поживу та здобич. Мов шуліки. А вже коли допадуться, то схожі на справжнісіньких здирників. Нічого їхніх рук не обмине, хапають усе. Та найгірше, що людей забирають і продають у такі світи, що ніхто їм і назви не знає. Не відають вони ні жалості, ні милосердя. Та й чого від них чекати? Народилися ж у таких краях, де все скуто крижаним холодом, от у них і душі поморозило… А може, й зовсім немає в них душі?

Князь же потурає в усьому, бо вої вони несхитні. Краще з ними не заводитися… Якщо уже дядько Родь, перед яким навіть здичавілі мечники посадника розступаються, так говорить, то цьому можна повірити.

«Це тому, що в них душі немає. А якби і я був без душі? — спадає на думку Роську. — Я б теж був безжальним і жадібним? В’язав би людей, палив би хижі? Ні, ні, не хочу… — притулив руку до грудей, серце билося гучно і злякано. — Є в мене душа, є… не захолола…» Хотілося гукнути до отих, що в лодіях, похвалитися. Нехай знають, що не в усіх поморожені душі. Може, й крикнув би, та не встиг, бо раптом з передньої лодії засурмили в ріг. З інших лодій відгукнулися, і покотилися над річкою, розбиваючись об крутий берег, грізні звуки, мов згукувались перед побоїщем дикі тури.

Це було так несподівано, що Росько пробіг поглядом понад берегом, сподіваючись і справді побачити круторогих звірів, що йдуть на водопій. А коли вгледів, що на лодіях вітрила уже згорнуто і на воду з плеском упали довгі весла, в кілька стрибків опинився коло била.

«Бем-бем-бем!» — потекло з кручі навперейми звукам, що, не, стихаючи, накочувалися і накочувалися з річки. Були такі важкі й густі, що аж наче падали на воду грудками, і хвилі виносили їх на берег, де вони терлися об пісок, розбивалися об корчі.

А Росько гамселив і гамселив по билу, і здавалося, що від нього й справді відколюються залізні скалки і рвуться навстріч тим грудомахам, перепиняючи їх лет.

Зупинився лише тоді, коли в грудях не вистачило повітря і не в змозі був підняти руку. Дзвеніло у вухах, в усьому тілі… Здавалося, що він сам увесь дзвенить, торкни себе рукою — і полинуть звуки: «Бем-бем-бем!» Дзвеніло все навкруг, мовби повнився тими звуками цілий світ.

Коли проясніло, то вже не було чути сурмачів з лодій, тільки розбурханий вітер висвистував у траві. Потім долинули жіночі голоси, дзвінкі й стривожені, вони скликали дітей. Вийшовши знову на берег, Росько чомусь глянув на острівець.