Читати книгу - "Люди і тварини"

Навіть не оглянулася, навіть не кинула клички прощання. Молоді перестали для неї існувати. Перед нею було нове життя.

Коли вони зникнули в гущавині, Бельбаси позлазили з дерева й ще обережно та несміливо подались у чагарник.

Врешті, швидко мала прийти зима й пора сплячки.

На пагірку хатка. Напроти, через подвір’я друга. А далі гай і ліс, в ньому теж хатки.

На пагірку жив Микола. Він доглядав оселі. Такі були його обов’язки в цій оселі. Знав він усіх гостей, що приїздили влітку до оселі. Але з них він найбільше любив дітей. Ви могли бачити його за кермою моторової косарки, з цигаркою в зубах. Біля нього завжди кількоро дітей. Вони радо їздили з Миколою, хоч і не був говіркий. Косарка тарахкотіла, гуркотіла й підстрибувала на вибоїстій дорозі. Діти любили таку їзду. Вона була зовсім не така, як їзда з батьками автом, по гладких дорогах. Радше нагадувала гойдалку.

Знав Микола й усіх звірів, що гніздились на пагорку, або й заходили туди з сусідських лісів та з надозерних хащів. Багато їх було, хіба що малі звірки, як от білки, бурундуки, опоси, ласиці та ще там один чи другий рід гризунів. В хащі жили полоскуни (ракуни), траплялись опоси й скунси. Їх звички Микола вивчив, і ні вони йому, ні він їм не робили прикрощів. Жили собі поруч, над озером, що хлюпотіло дрібними хвильками. На ньому човен і рибалка з вудкою в руці. А береги озера мережали білі троянди латаття.

Все ж одного разу трапилась Миколі немила пригода. І то там, де найменше її сподівався. Бо хто думав би, що бочка на сміття криє в собі загрозу? Ми всі проходимо біля неї і навіть не помічаємо її. Така собі бляшана бочка. Вигляд у неї сумовитий, бо вже немита. Миколі доволі роботи, ще мав би мити бочки на сміття. Доволі з ними мороки й так. Треба випорожнювати й вивозити в яр та й треба сміття палити, ще й доглядати, щоб ліс не загорівся. Дим гризе в горлі й Микола завзято курить цигарку за цигаркою, щоб дим димом проганяти. Так як каже народня мудрість: клин клином вибивати. Невідомо, чи помагає йому те.

Так, ото сьогодні Микола випорожнює бочки, бо є літо й гості накопичили в них сміття. А що привик сам до себе говорити, робить це й тепер:

— Стій бочко, чого перевертаєшся? Думаєш, що сміття збиратиму руками з землі, як тобі захочеться його висипати!

Невідомо, чи бочка щось думала й чи щось відказала Миколі, але сталося щось несподіване. Коли Микола підняв покришку, в бочці на купі сміття щось заворушилось. Чорне хутро, з білими смугами по боках та на пухнатому хвості, підстрибнуло, мабуть бажаючи втекти від напасника. Але бочка була гладкостінна й він, той пухнатий звірок, упав назад до неї. Не чекаючи на те, що далі робитиме Микола, скунс повернувся до нього задом і піднісши хвоста, порснув йому в обличчя бронзову рідину. Пронісся проймаючий сморід! Микола покинув бочку, що покотилась по землі. Скунс вистрибнув з неї і зник у траві.

Сморід був млісний і знепритомлював. Опам’ятавшись від заскочення, Микола витер рукавом обличчя і попростував бігом до хати, щоб мерщій помитися. Але пронизливий сморід не відставав і все начебто наздоганяв його. Коли Микола прибіг до хати, то вже смерділо не тільки повітря, але й все: і він сам, і його одяг, і навіть долівка кімнати… Що вже й казати про лазничку, де він мився і парився, але ніяк не міг відмити біди! Раз-у-раз намилював він собі руки й обличчя, але все намарно: пронизливий сморід не зникав. Як саме лаяв Микола скунса, за такий спосіб боронитися від напасників, годі розповісти…

Проте Микола любив розказувати про ту свою пригоду із смердюхом. Було помітно, що спогад про ту немилу пригоду затронув його. Він закурив нову цигарку й говорив:

— З того часу, тих звірів я не можу знести на очі. Як тільки донесеться до мене той сморід, я зараз таки чатую на скунса. Щоб не сталося зі мною те саме, що оноді, я ховаюся в кущах. Як іду обходом у лісі, завжди маю з собою фузію. То так, із засідки тільки пукну й по ньому. Уже чотирьох застрілив. Дуже файний кожушок. Коли б іще два, був би ковнір до куртки. Але не так мені йде про ковнір, як про пімсту. Питаєте, який великий той смердюх? Як великий кіт. А на чорному кожушку білі смуги. — Микола показує рукою як саме є великий скунс і при тому спльовує скрізь зуби. Ось так нажив собі скунс смертельного ворога. Краще йому й не показуватися Миколі на очі.

Але Ігнат додає щось більше приємного й, на цей раз, на користь звірка. Зажив він у шатрі, на пагірку. Перед шатром ватра, поруч столик, а над ним лямпа. Пан Ігнат щось пише. До нього підходить скунс, підносить голову й нюшить: пахне ковбасою. Скунс дивиться на Ігната й нібито каже:

— А я знаю, чим то пахне! Не займай мене, а почастуй!

— А ти чого тут? Хочеш ковбаси? Я і не знав, що ваш брат її любить!

Ігнат бере шматок ковбаси, регочеться і обережно протягає його звіркові. Скунс бере ковбасу в зуби й зникає в хащі. Ігнат прижив собі приятеля; на нього скунс ніколи не порскає.

Звичайно скунс навіть не борониться від напасника. Він тільки повертається задком і підносить хвоста… Така «оборона» цілком вистачає для того, щоб прогнати навіть найбільшого звіра. Кожен, хто хоч раз у житті мав із ним таку пригоду, як Микола, пам’ятає її на протязі всього свого життя і ніколи не займає біди, бо «оборона» скунса може коштувати йому знепритомніння і навіть сліпоти.