Читати книгу - "Апгрейд для Всесвіту"

— Метелики?

— У нас ночами усі вікна навстіж. Увечері зачиняю — вранці відчиняю. Він їх про щось розпитує, сердиться, накази їм віддає. Я незабаром сама з глузду з’їду.

— Зачекай-зачекай… — Богун, як і раніше, кепсько мислив і ніяк не міг збагнути, про що йому говорять. — Як це — накази? Він ними командує, чи що?

— Ну так! В уяві своїй. Він не псих, — повторила вона, — він цим бавиться тільки в шоломі. Натхнення посеред сеансу прийде — і все, і не підходь. Він і мені пропонував. Спочатку ховав, ховав, і шолом, і дзеркало ховав, а тепер пропонує. Але тепер уже я не хочу. Осточортіло. Як так можна: снів від дійсності не відрізняти?

— Назви мені його ім’я, справжнє ім’я. Я за картотекою перевірю. Якщо він уже під ковпаком, спробую що-небудь з’ясувати про нього.

— А ти не знаєш? Справжніх імен у нього багато. У вас його, напевно, Руніним звуть. А мене звуть Енн… — вона хихикнула. — Чим ім’я коротше, тим ти відоміший!

— Анна чи Енн — відрізняється всього однією буквою.

— Я не Анна, я Татіанна! — гордо заявила жінка. — Ім’я стародавнє, земне. Роман у віршах… до біса! — обірвала вона себе. — Нехай на самоті сни свої дивиться. Живемо тільки раз!

— Ще не знати, питання непросте, — пробурмотів Богун. Вона глянула насмішкувато:

— Це все, що ти хочеш мені сказати?..

Він прокинувся в найбільш глуху годину. Заніміла рука; жінка спала неспокійно, намагаючись розмовляти уві сні; він обережно визволив руку, помасажував лікоть. За вікнами висіла мертвотна тиша. Він одразу відчув: сталося щось надзвичайне… Черговий кінець світу. Вторгнення підземного воїнства. Може, тепер усім заправляють метелики. Може бути, тротуари поросли Корінням… Він підійшов до вікна. Вікно здавалося угвинченим у нічну темряву. Шибок не було: прямокутник на стіні був затушований щільним непроникним мороком. Богун кинувся до дверей — двері не піддавалися. У цю мить він утратив самоконтроль.

Знову і знову намагався він наскоком відчинити кляті двері. Знесилів, отямився, побачив, — цікаво, як можна бачити в суцільній пітьмі, що вкутала спальню? — що Анна, не звертаючи уваги на його намагання, шукає щось, конче необхідне їй саме зараз, в останню годину буття; її тіло світилося навіть у темряві, як зірка чи сонце: неяскраве, потьмяніле від часу і знегод близьке сонечко.

— Анно, ти що?

— Де моя сумка?

— Анно, ти сумку біля телефону залишила, — м’яко нагадав він. — Заспокойся. Треба подумати, як звідси вибратися.

— То думай же! — закричала жінка. — Моя косметичка в сумці!

Богун розгубився — і зареготав. Відсутність косметички налякала жінку сильніше ніж забиті двері, жорстка мерехтлива імла на місці вікна, зупинений годинник і відсутність відображень у дзеркалах.

Вона вгамувалася тільки після твердої чоловічої обіцянки з першою нагодою вибратися назовні і прихопити її сумку та що-небудь смачненьке — а там нехай усе котиться в пекло.

— Ранок покаже, — сказав Богун, — давай до ранку поспимо, раптом віщий сон присниться.

Вона стрепенулася і взялася випитувати, що він, Богун, зумів запам’ятати зі свого таємничого вояжу в Глушину. Нібито мав він там контакт із якимось віщим предметом чи духом — і приховує навіть від неї. Потайливий, гидкий, розпусний тип.

— Неправда! — образився він. — Я прямодушний, цнотливий, чарівний! Я взірець відкритості, я ельф щонайніжніший…

Вони не на жарт вчепилися одне в одного і почали боротьбу; невідомо, хто кого здолав.

Потім — міряючи кроками пітьму і бачачи в пітьмі, як рівно дихає Анна і як важко, навпомацки, загрузаючи в товщі стін, просувається рятувальна місія — він довго намагався вгадати знак, намацати відмичку, знайти потаємне; він відчував німу увагу знака, звернену на нього; він відчував близькість відповіді; так сліпий відчуває місячний промінь, що торкнувся очей. Тісно і пітьмаво у кімнаті. Стіни, завіса, зупинений час. Безмовність, задуха, темний блиск сліпих дзеркал. Безтурботний сон Анни, як сад за глухою огорожею.

Жриця храму сновидінь, — думав Богун, розглядаючи сплячу і намагаючись відігнати розпач, — лапочка рідкісних якостей! Утримується від діянь, майже не нагадує про себе і зовсім не дбає про день прийдешній… Їй досить сьогоднішньої любові… достойна лісу і палаців… а хто вона? — насторожуюче непоясненне питання змусило його вдивитися в спокійне обличчя жінки. Хто вона насправді? — він наблизився до мертвого дзеркала. — Хто ми такі? Люди? Хто це — люди?..

Дзеркало чекало на відповідь. Задзеркалля було порожнім, нудилося і, немов покинутий дім, потребувало кроків, подиху, слів, очей. Не надто розуміючи, що і для чого робить, почав він протискатися у манливий лабіринт. А там, у настороженій тиші, вже тремтіли, розкриваючись назустріч, захланні чутливі пелюстки; квітка підхопила здобич; мить — і Богун, зосереджений, до всього готовий, стоїть перед дверима. Перед звичайними дощаними дверима, з-під яких ведуть на майданчик мокрі сліди — й обриваються, немовби хтось, підстрибнувши, змахнувши крильми, упевнено подався в політ, змушуючи переслідувачів кричати і тягтися за ним, марно рватися у закриту височінь.

Сяяло сонечко. Анна, розгулюючи порожньою квартирою, намагалася вгадати: куди занесло його, непутящого? Міг би обмовитися чи записку нашкрябати. Уночі він її налякав: щось там плів про забиті двері, про темні вікна. Мужчина, за визначенням, істота без глузду, яка нічого на світі не розуміє. Цей ще не з найгірших: не тюхтій, не зануда. Квартиру утримує, днями ремонт закінчив. Плитка у ванній новісінька, шпалери, паркет блищить…

Раптом згадалося, що паркету в нього ніколи не було, та й учора вона його ніби й не помітила. Та чого про пусте думати? Не було — а ось тепер є.

Вона неохоче вбиралася, неохоче підправляла лице й роздумувала над тим, як жити далі.