Читати книгу - "Дуже страшна історія"

Заклавши руки за спину, я почав ходити по підвалу. А інші посідали на ящики.

Наташа просто відпочивала. Гліб нахилився, немовби сидів на своїй останній парті в середньому ряду і боявся, що його можуть викликати до дошки. Миронова одразу ж розгорнула зошита й заходилася писати. Я був певний, що вона робить черговий «начерк». Принц Датський ворушив губами, а довгі руки його рухалися немовби в такт словам, яких не було чути, які залишались десь усередині і там-таки складалися в римовані рядки.

Покійник був схожий на покійника. Я підійшов до нього.

— Усьому край… — сказав він.

— Значить, здійсниться твоя мрія!

— Яка?

— Адже ти давно хотів умерти.

— Пожити б ще трошки… — прошепотів він.

— Я шукатиму вихід із становища. А ти візьми себе в руки. Не думай! Напиши вірш оцій своїй В. Ш.

— Вона не прочитає його…

— Чому? Може, колись знайдуть наші скелети, і поряд з твоїм лежатиме вірш. Вона прочитає і тихенько зітхне…

— Вона не зітхне.

— Чому?

— Тому що її нема…

— Як то — нема?

— Отак… Не існує. Я не можу брехати тобі в ці останні години свого життя.

— А інша? А. Я.?.. Її теж нема?

— Теж.

— А Б. Ю.?

— І її…

— Ти що ж, брав перші-ліпші букви?

— Чому перші-ліпші? У мене була своя поетична система. Свій метод!

— Який метод? Скажи. Розкрий таємницю! Все одно нам небагато лишилось…

— Тому я й скажу… Так, був у мене свій принцип! Я брав першу літеру алфавіту і останню, потім другу від початку й другу від кінця, третю від початку й третю від кінця. Так і виходили: А. Я., Б. Ю., В. Ш. Розумієш?

— Ти здорово вивчив алфавіт! А кохання, виходить, не було?

— Чому ж? Я закохувався, хотів умерти, потім байдужів, повертався до життя й знову закохувався!

— В нікого?

О, скільки на світі несподіваного й незбагненного!

— Хіба це перший випадок у літературі? Хіба й інші поети не вигадували, не уявляли собі образи коханих? І хіба не поклонялися їм, наче живим людям? Хіба не поклонялися?

— Я про це не чув.

— І не здогадувався?

— Ні, не здогадувався.

— Ну, як же це ти? Хіба це не ясно?..

— Що?

— А те, що вигаданий образ майже завжди кращий за реальний?

— Ну, це вже вибачай…

— Хіба можу я вибачити, коли ти не розумієш елементарних речей?

Він знову заговорив у своїй улюбленій манері, запитаннями, чого я просто не терпів. Він увесь час дивувався: як це я не знаю, не чув, не читав!

— Слухай, Покійнику, хоч у ці останні години розмовляй по-людському, — сказав я з погано прихованим роздратуванням. — Коли хочеш, то поясни, а не хочеш…

— Чому б мені не хотіти?

— Знову ти…

— Зрозумій, кожній людині притаманний власний стиль розмови: це її індивідуальність. Хіба це…

Я рішуче ступив убік.

— Не йди! — Покійник схопив мене за руку. — Я хочу все пояснити тобі… Може, ти випадково врятуєшся і тоді відкриєш таємницю моїх «присвят»! Розумієш, живим людям завжди властиві якісь вади. А вигаданий образ може бути бездоганний. Так би мовити, ідеальний! Йому якось приємніше поклонятися. Як мрії! А люди завжди з вадами…

— Але ж зате вони живі!

— Хіба це істотно?

— А хіба ні?

Покійник глянув на мене з жалем:

— Колись ти зрозумієш. Загалом, якщо ти випадково… Тоді прокоментуй мої вірші, щоб не виникали запитання. Бо інакше почнуть шукати всіх отих А. Я. та В. Ш., когось не того…

— Покійнику, не будь такий похмурий. Твій погляд впливає на інших.

Він зобразив на обличчі «останню усмішку».

— Ось бачите, в якому доброму гуморі Покійник! — сказав я. — А ти, Принце? Що ти там написав?

Принц Датський винувато розвів своїми величезними руками:

— Ось… Спало на думку. Може, вам буде приємно?

Фізична сила і далі уперто поєднувалася в ньому з дитячою сором’язливістю!

Добрий Принц хотів порадувати нас, але вірші його нікого особливо не радували, бо всі вже до них якось звикли. Здається, вперше в житті Принц відчув це і, сховавши за спиною свої руки (він завжди не знав, куди їх подіти), тихо сказав:

— Тоді вибачайте…

— За що? Ти дуже точно висловив наш загальний настрій! — вигукнув я з погано прихованим співчуттям.

Моє співчуття не сподобалося Принцу. Він раптом порвав вірші й викинув у темряву. В ту саму, яка допомогла йому оцінити світлої

— Хіба це не звичайна річ? — поставив своє чергове запитання Покійник.

— Що? — не зрозумів я.

— Те, що сталося. Хіба класики не знищували своїх творів? Не спалювали їх?

— Але ж на те завжди були причини, — заперечив я. — Їх не визнавали, не розуміли… А ми Принца завжди розуміємо. Ну, та нічого… Засідання гуртка триває!

Миронова підняла руку й сказала:

— Можна мені?

— Авжеж. Чим ти нас порадуєш, Миронова? Начерком?

Назви її начерків завжди