Читати книгу - "Дуже страшна історія"

— Покійник!! — скрикнув Покійник.

Він увесь тремтів. «Мабуть, збожеволів, — подумав я, — Нерви не витримали».

— Простягни… Ти одразу… Як я… — Верхні його зуби не попадали на нижні. І він, як Гліб, не дотягував фрази до кінця.

Я простягнув руку й намацав… скелет. Він стояв у темряві. Ребра й череп… Уже не намальовані, а найсправжнісінькі…

— Назад! — крикнув я.

Ми кинулися назад, на непевне світло тьмяної і похмурої лампочки. Але тепер вона здавалася нам цілим сонцем.

І враз у мене майнула думка: «То ось як загинув той Дачник! Ось куди він зник!..»

Невже і нас чекала та сама лиха доля?

у якому ми знову знайомимося з героями повісті, не всі з яких будуть героями

«Отже, доля забажала, щоб я збагнув і розгадав страшну таємницю старої дачі, але таємниця загине разом зі мною», — ця думка примусила мене похолонути. Але вже наступної хвилини я відігрівся, усвідомивши, що не маю права піддаватися страху ні на мить! Поряд була Наташа й інші… Я повинен був їх урятувати. А поки що піднести чи хоч трошки підтримати їхній дух!

Ніхто не довідався про мій здогад. Я лишився з ним сам на сам.

Приємно бути сам на сам з легкими думками. А от коли тебе обсідають важкі, хочеться навпаки, не залишатися з ними віч-на-віч, а з кимось порадитися, поділитися. Але порадитися я не міг!

Я мусив приховувати правду.

— Ніякого скелета не було! Покійникові здалося…

— Як то не було? — пробурмотів Покійник. — А ребра?..

— Галюцинації! І тільки.

— Які ж галюцинації… у темряві?

— Ти гадаєш, бувають тільки зорові галюцинації? О, який ти наївний! Бувають і слухові. І, як би це сказати… дотикові.

— Навіщо ж ти в такому разі крикнув «назад»?

— Щоб твої галюцинації не передалися іншим. Погані приклади, сам знаєш…

— Виходить, я що ж… збожеволів? — Губи в Покійника затремтіли.

Принц Датський обійняв його за плечі.

— Усі ненормальні вважають себе нормальними, — сказав Принц. — А нормальним часто здається, що вони ненормальні. Отже не хвилюйся. Ось послухай, мені спали на думку деякі рядки. Може, тобі буде приємно?

І він почав декламувати, хоча ніколи досі своїх віршів уголос не читав:

Принц Датський обвів усіх соромливим поглядом. Але ніхто не веселився. Ніхто, крім мене.

— Чудово! — вигукнув я. — Ти дуже вірно відобразив наш загальний настрій!

Слідом за мною усміхнулася Миронова. Інші не усміхалися.

— Які ж галюцинації? А ребра? — все ще сумнівався Покійник.

Я відвів його убік.

— Покійник, будь же людиною! З нами жінки. Подумай про них.

— Виходить, це той самий… Дачник?

— Скелет Дачника. Так я гадаю. Усе, що залишилось… Але ні слова про це… З нами жінки… Знайди в собі сили!

— Я пошукаю… — сказав блідий Покійник.

— Фактично ми з вами перебуваємо в кабінеті письменника! — вигукнув я, звертаючись одразу до всіх. — Покійник недавно повідомив нас, що якийсь грецький філософ творив у бочці. Ви чули? А Гліб Бородаєв творив у підвалі! Поки Племінник так по-дурному жартує, давайте влаштуємо виїзне засідання нашого літературного гуртка. Просто тут, біля робочого місця письменника. Біля його, так би мовити, верстата! — Я трохи підняв колишній садовий столик, потрусив ним у повітрі і поставив на місце. — Покійник, Принц і Миронова нехай що-небудь напишуть. На тему дня! Вони це швидко роблять.

Миронова підняла руку н сказала:

— Принц уже…

— Нічого, напише іще. Адже йому це недовго! А Гліб пригадає якусь історію з дідусевого життя.

У Наташі на руці був маленький годинник.

Інші школярі, які носять годинники, весь час про них пам'ятають, тільки те й роблять, що задирають руку, наче завжди кудись поспішають. А Наташа поглядала на свого годинника непомітно: просто опускала очі.

— Електричка — о сімнадцятій… — сказала вона. — Я покладаюсь на тебе, Алику!

Вона на мене покладалась. Не на Гліба. Не на Принца. Не на Покійника. А на мене! В цю хвилину я був вдячний Племінникові, який замкнув нас у підземеллі. Адже якби він не замкнув, я б ніколи не почув цих слів.

— Їх треба чимось зайняти, — сказав я Наташі. — Нехай вони творять і не заважають мені думати. Шукати!.. Повір: я виправдаю твої сподівання. Ми встигнемо на електричку!

Вона нічого не відповіла.

— Отже, починаємо засідання гуртка, — голосно сказав я. — Погляньте, кожен матиме своє робоче місце: точно п'ять ящиків.

Миронова підняла руку й сказала:

— Але ж нас шестеро.

— Я не сідатиму. Я буду ходити…

Я читав, що славнозвісні детективи мали різні звички, які допомагали їм міркувати й розплутувати злочини. Один, наприклад, обов'язково курив люльку. Це йому допомагало. А я мусив неодмінно ходити туди н сюди. І хоч і кажуть, що «в ногах правди нема», я дошукувався правди саме на ногах.