Читати книгу - "Сміливий чунг"

Два дні й дві ночі пома носила його, стрибаючи з ним по деревах і. не перестаючи ревти. Безугавний її рев не давав чунгам спати вночі. Врешті сморід, що йшов від трупа маленького чунга, став нестерпним. Тоді чунг і пома злізли з дерева й присипали його сухим листям та хмизом. Потім відійшли на кілька стрибків, щоб їм не смерділо, і посідали на землю. Дивні, хрипкі звуки стискали помі горло, з очей у неї капала вода. Чунг безтямно дивився на неї і мовчки кліпав маленькими очицями: страждання поми йому було незрозуміле.

Коли якийсь чунг вмирав у присутності інших чунгів, вони починали голосно й протяжно ревти: їх охоплювало почуття незрозумілої тривоги й гнітило їхню свідомість. Самі не відаючи, навіщо так роблять, вони присипали його хмизом, а потім розходились і більше не цікавились покійником. А втім, усіх померлих чунгів чекало одне й те саме: їх пожирали стерв’ятники ри-мі та хе-ні.

Сморід, який ішов від маленького чунга й відігнав чунга та пому від могилки їхнього первістка, привернув до себе увагу стерв’ятників ри-мі. У півтемряві лісових хащів спалахнули маленькі вогняні цяточки. Почулося тоненьке, жалібне виття. Ри-мі почали збиратися.

Ри-мі були невеличкі, полохливі звірятка. Навіть маленький дже міг спокійно пройти повз них, не боячись їх нападу. Вони ходили по лісу завжди парами й живились падлом, чуючи його здалеку своїми тонкими, гострими носами. І перших два ри-мі, що натрапляли на смердючий труп якоїсь тварини, тоненько й жалібно починали вити. Почувши цей клич, інші ри-мі кидались на нього, відповідаючи таким же жалібним виттям. Цілими зграями, несамовито виючи, прямували вони звідусіль до трупа тварини. Тепер уже ніщо не могло їх спинити: в такій величезній кількості вони ставали небезпечними навіть для грау. Спочатку вони кликали один одного на спільну тризну, а потім накидалися одне на одного з такою ж люттю, з якою роздирали смердючий труп.

Кількість вогняних цяточок, що світилися в темряві, помітно збільшилась, і коло, яке утворили ри-мі круг чунга й поми, звузилось. Жалібне виття стало ще пронизливішим і напруженішим. Проте ри-мі все ще не зважувались напасти: біля купки хмизу, від якої йшов такий приємний для них запах, сиділо двоє великих і сильних чунгів. І ри-мі стали чекати, сподіваючись, що ті полізуть на дерева й залишать їм труп маленького чунга.

Але наїжені й суворі чунг і пома погрозливо ревли й не рухалися з місця. Здавалося, вони вирішили пожертвувати собою, тільки б не дозволити ри-мі з’їсти маленького чунга. Незважаючи на нестерпний сморід, вони наблизились до купки гілочок і чекали нападу ри-мі.

А ри-мі тимчасом ставало дедалі більше. Вони все прибували, і, як і ті, що вже були тут, починали жалібно вити. І ось кілька з них рушили вперед і, незважаючи на загрозу з боку двох великих чунгів, встромили морди в купку гілок. Пома в ту ж мить підбігла до них, схопила одного передніми кінцівками за голову, швидким, різким рухом скрутила йому шию і з лютим ревом шпурнула його назад. Потім те саме зробила й з іншим. Решта ри-мі відступила. Їх жалібне, скажене виття замінилося невдоволеним скімлінням. Вони зрозуміли, що двоє чунгів не відступлять. Тоді ри-мі, в свою чергу, вирішили напасти одразу з усіх боків.

І вони напали одночасно всією зграєю. Не на чунга й пому, а на купку гілок, з-під якої йшов такий принадний сморід від трупа малого чунга. А тому, що чунг і пома не бажали поступитися їм такими ласощами, то цілком природно і справедливо було напасти й на них. Один ри-мі схопив своїми гострими зубами за ногу чунга. Чунг, узявши ри-мі за морду, одірвав його від себе разом з шматком м’яса. Ревучи від болю й гніву, він скрутив ри-мі шию і з страшною силою пошпурив ним у інших напасників. Двох із них чунг одразу вбив одним ударом, інші відступили, але потім налетіли знову.

Тоді почалася Справжня битва. Чунг і пома ледве встигали відбивати напади ри-мі, уникаючи їхніх гострих зубів. Почуття дикої люті кипіло в їхніх грудях, і вони тепер билися не за маленького чунга, а щоб вгамувати свій гнів.

Ри-мі розраховували на свою кількісну перевагу, чунг і пома — на власну силу. Перші покладалися на гострі зуби, другі — на дивовижну вправність своїх кінцівок. Одні нападали, другі боронилися, і ні ті, ні ті не мали наміру відступати.

Та якщо сила двох чунгів мала свої межі, кількості ри-мі не видно було ні кінця, ні краю. Їх ставало дедалі більше; незабаром, оточені звідусіль, чунг і пома вже не могли відступити, коли б навіть і хотіли. Тоді почуття гніву в них ослабло, а на його місце з’явився панічний жах і неспокій. І за якимось невиразним, заслоненим пізнішими подіями проблиском пам’яті, у свідомості поми несподівано постала давно забута картина її боротьби з ми-ші. То був лише миттєвий проблиск: їй раптом здалося, що на них нападають не ри-мі, а оті темно-сиві звірятка — таке сильне враження справила на неї величезна кількість ри-мі і таке саме почуття страху та неспокою пойняло її. І під впливом цього раптового спогаду про давно пережите, забуте й таке подібне до того, що відбувалося зараз, вона нагнулася, вхопила з-під ніг гілляку і з усієї сили замахнулася нею на ри-мі, що напосідали на них. Від кількох ударів листя й дрібні галузки обсипались, і в передніх кінцівках поми залишилась ломака. Пома махала нею з незвичайною легкістю. І сталося щось неймовірне, таке, на що вона й сама не сподівалася: при кожному змахові ломаки декілька ри-мі з скавчанням падали на землю мертвими, а інші відскакували ще з жалібнішим виттям. Здійнявся суцільний шум від свисту ломаки, виття, скавчання, глухого хрускоту й несамовитого реву.

Свідомість у чунга була дещо тупішою, ніж у поми. Тому він був зовсім приголомшений тим, що робила пома. Він став і здивовано глянув на неї. Цим скористались римі