Читати книгу - "Кам’яне яйце"

— Ми з тобою дуже різні, Антуане! — нараз закричала Марта. — Ти найкращий пілот! А хто я? Я просто мати твоєї дитини? Так?

— Ти — красива жінка… Ти — моє щастя…

— Замовчи! Ти просто негідник! Плюгавець! Ти дозволяєш собі артистичні поблажливі нотки до мене, до істоти, яка не може реалізувати… — Марта розридалася. — Я тебе просто ненавиджу! Геть звідси! Я не можу тебе бачити!

23 грудня 1954 року.

Генералові Дорману-О’Гоуен, Фінка Віхія.

«… Боягузом мене не назвеш, і тому я завжди викликаю підозру. Всі вбачають у цьому або ж браваду, або бездушність. Можна подумати, якщо ти не кричиш під тортурами, тобі все байдуже…

Всього тобі найкращого, Чінк.

ХЕМ…»

«Дорогий мій сину. Я радий, що ти знову повернувся, що в тебе все гаразд. Я радий чути твій голос. Я прилечу до тебе завтра. Сьогодні, на жаль, маю невідкладну справу. Уявляю твої земні траєкторії — до управління, до їдальні, до кінозалу, алею до моря і очерети на. березі. У мене новин особливих немає. Позавчора був у ресторані з моїми учнями, яких я випустив у світ тридцять років тому. Жах, синку! Що зробили оті тридцять років з моїми учнями. Це їм уже під сімдесят… А тебе, синку, вони пам’ятають ще малим. Від них я дізнався, що багато колишніх учителів — моїх колег — уже пішли в космос. Та і з їхнього класу померло вже троє. Зустріч справила велике враження — відчуттям часу. Обнімаю, синку. Я завтра прилечу. Вітання усім твоїм друзям, які мене знають. До зустрічі».

Антуан прослухав звуковий лист раз і вдруге. Відзначив подумки, що Марті батько привіт не передає… Він підійшов до відеона і набрав номер. За якусь мить на екрані з’явилося обличчя Марти.

— Це ти, Антуане? Не чекала… Може, ти хочеш знову сказати, що всі ці роки думав про мене щомиті, що любиш мене? Я не раджу тобі цього робити.

— Ні… Навпаки. Я зрозумів, що ми ніколи не будемо навіть справжніми друзями… Я потурбував тебе, щоб сказати — я тебе вже не люблю.

— І саме це нас із тобою нині дуже об’єднує, — щиро розсміялася Марта.

Антуан стиснув губи.

— Поклич, будь ласка, Ярослава.

— Тату, чому ти не приходиш, тату?

— Синку, бери маму і ходімо погуляємо берегом моря. Вітання тобі від дідуся. Він завтра прилетить до нас. Я дуже за тобою скучив. Захопи з собою кінокамеру. Чекаю вас.

Антуан вимкнув зв’язок. Обернувся — на порозі стояв Фредерік Мелвін. На обличчі Божка заграла загадкова усмішка.

— Я радий вас бачити. Мушу вибачитися, я згоден виконувати програму ПЦЕР, майоре… І я вдячний, що ви звернулися саме до мене. Ходімте до моря… Нам є про що поговорити…

У кабінеті голови Центру Всесвітньої Історії точилась розмова.

— Відверто кажучи, я тривожуся, — мовив біокібер Андреш, відкинувшись у глибокому кріслі. — Орлан цього разу дуже не хотів вирушати. Розумієте? Саме тому я говорив тоді з вами…

— Андреше, Орланові вдалося вільно здолати х’юстонську завісу. Тож усе гаразд, — проказав голова Центру Антон Іваничук.

— Ніби гаразд… Але цього разу я бачив у його погляді тамований страх. А страх, принаймні особисто для мене, це завжди передчуття біди.

— Андреше, давай поговоримо про наші тривоги, коли Орлан повернеться…

— Так… Але я часто думаю, навіщо був взагалі потрібен х’юстонський вихід… Багато можна просто домислити. Змоделювати всі прояви та життєві стимули тодішнього суспільства — і матимемо повне уявлення, що ж робилося за х’юстонською завісою. Чи не так?

— Я не чекаю розкриття особливих таємниць… Але часто якісь ніби й незначні деталі проливають світло… Даруйте, Андреше, але думаю, що ми не маємо права залишати невивченим цей період історії… та психологію людей, котрі свідомо відмежували себе від людства, ув’язнили себе за завісою викривленого простору і хворобливих уявлень про СВІТ… Божевільна акція. Загальний психоз такої великої кількості людей…

— Так, Антоне. Але я думаю про Орлана. Він справжній дослідник. Він — унікальна ОСОБИСТІСТЬ. Ви розумієте мене? І той страх, що я побачив у його очах… Він чомусь двічі починав мені розповідати, немов пригадуючи шкільний урок з фізики, про модель абсолютно чорного тіла. Це порожниста куля з невеликим отвором. Промінь світла, потрапивши через цей отвір всередину кулі, багатократно відбивається, втрачає силу і ніколи не знайде виходу назад… А мені думається: так зване Федеральне Бюро цікавиться кожною постаттю прибульця, знає кожного в обличчя, і все чужорідне знищується… Уявляєте, як почуває себе там зараз Орлан?

ПОВІДОМЛЕННЯ № 1. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює нормально. Вдається залишатися непоміченим. Самопочуття добре. Передаю запис розмови двох полісменів.

— От і прекрасно. Хай він почергує. Джон — путній полісмен.

— Атож. Навчилися робити. А пам’ятаєш, які одоробла раніше приходили? Одна лиш назва — полісмен. Кебету, правда, мали і тоді. Але ж були зануди.

— Вони такі й тепер.

— І пити геть не можуть. Смикне півпляшки — і вже дурне як чіп.

— Це точно. Ми з тобою можемо пити цілий день і залишатися людьми.

— Дурні ми, Віллі, що колись створили цих біокіберів. Ми — просто ідіоти, Віллі. Правда ж? Самі ускладнюємо життя. Хіба без них було б погано?

— Чому ти кажеш, що ми з тобою ідіоти? Хіба це ми з тобою їх придумали?

— Ми — означає «люди».

— Якщо люди, то кажи — вони. Граматику вчив? Налий ще трохи. На роботі