Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ходіння по муках 📚 - Українською

Читати книгу - "Ходіння по муках"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ходіння по муках" автора Олексій Миколайович Толстой. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 323
Перейти на сторінку:

У нього було загоріле обличчя, брите і простувате, і добрі сині очі, мабуть, розумні і тверді, коли потрібно.

Даша подумала, що зробить йому приємність, якщо погодиться, підвелась і пішла в їдальню. Там на столі стояло блюдо з бутербродами і погнутий самовар. Телєгін зараз же зібрав брудні тарілки і поставив їх просто на підлогу, в куток кімнати, оглянувся, шукаючи ганчірку, витер стола носовою хустинкою, налив Даші чаю і вибрав бутерброд найбільш «делікатний». Усе це він робив не поспішаючи, великими сильними руками, і примовляв, наче особливо стараючись, щоб Даші було затишно серед цього сміття:

— Господарство у нас безладне, це правда, але чай і ковбаса першокласні, від Єлисєєва. Були цукерки, але їх з’їли, хоч, — він стиснув губи і подивився на Дашу, в синіх очах його з’явився переляк, потім рішучість, — якщо дозволите? — і витягнув з жилетної кишені дві карамельки в папірцях.

«З таким не пропадеш», — подумала Даша і теж, щоб йому було приємно, сказала:

— Якраз мої улюблені карамельки.

Потім Телєгін, скромно сівши навпроти Даші, почав уважно дивитись на гірчичницю. На його великому й широкому лобі від напруження набрякла жила. Він обережно витягнув хустинку і витер лоба.

У Даші губи самі розтягалися в усмішку: цей великий вродливий чоловік такий непевний себе, що ладен сховатися за гірчичницю. У нього де-небудь в Арзамасі, — так їй здалося, — живе чистенька старенька мати і пише звідти суворі листи про його «постійну звичку позичати грошики різним дурням», про те, що тільки «скромністю і старанністю здобудеш, друже мій, пошану в людей». І він, мабуть, зітхає над цими листами, розуміючи, як далеко йому до досконалості. Даша відчула ніжність до цього чоловіка.

— Де ви служите? — спитала вона.

Телєгін зараз же звів очі, побачив її усмішку і широко усміхнувся.

— На Балтійському заводі.

— Цікава робота у вас?

— Не знаю. По-моєму, всяка робота цікава.

— Мені здається, робітники повинні вас дуже любити.

— От не думав ніколи про це. Але, по-моєму, не повинні любити. За що їм мене любити? Я з ними суворий. Хоч стосунки хороші, звичайно. Товариські стосунки.

— Скажіть, вам справді подобається все, що сьогодні діялося в тій кімнаті?

Зморшки зійшли з лоба Івана Ілліча, він голосно засміявся.

— Хлопчаки. Хулігани страшенні. Чудові хлопчаки. Я своїми мешканцями задоволений, Даріє Дмитрівно. Іноді в нашій справі бувають неприємності, повернусь я додому знервований, а тут утнуть яку-небудь дурницю… На другий день згадуєш — кумедія.

— А мені ці блюзнірства дуже не сподобались, — сказала Даша суворо, — це просто нечистоплотно.

Він здивовано подивився їй в очі. Вона підтвердила — «дуже не сподобалось».

— Звичайно, винен насамперед я сам, — промовив Іван Ілліч задумливо, — я їх до всього заохочував. Дійсно, запросити гостей і цілий вечір говорити непристойності… Жахливо, що вам усе це було так неприємно.

Даша з усмішкою дивилася йому в обличчя. Вона могла б що завгодно сказати цій майже незнайомій людині.

— Я собі уявляю, Іване Іллічу, що вам зовсім інше повинно подобатись. Мені здається, — ви хороша людина. Набагато краща, ніж самі про себе думаєте. Правда, правда.

Даша, спершись на лікті, злягла підборіддям на руку і мізинцем торкала губи. Очі її сміялись, а йому здались вони страшними, — такі вони були разючо прекрасні: сірі, великі, холоднуваті. Іван Ілліч, вкрай зніяковівши, згинав і розгинав чайну ложку.

На його щастя, в їдальню увійшла Єлизавета Київна, на ній була накинута турецька шаль і на вухах баранячими рогами закручені дві коси. Даші вона подала довгу м’яку руку, відрекомендувалась:

— Расторгуєва, — сіла і сказала: — Про вас багато, багато розказував Жиров. Сьогодні я вивчала ваше обличчя. Вам було ніяково. Це добре.

— Лізо, хочете холодного чаю? — поспішно запитав Іван Ілліч.

— Ні, Телєгін, ви знаєте, що я ніколи не п’ю чаю… Так от, ви думаєте, звичайно, що воно за дивна істота говорить з вами? Я — ніхто. Нікчемність. Бездарна і розпутна.

Іван Ілліч, що стояв коло стола, збентежено відвернувся. Даша опустила очі. Єлизавета. Київна з усмішкою розглядала її.

— Ви елегантні, благоустроєні і дуже вродливі. Не заперечуйте, ви це самі знаєте. У вас, звичайно, закохуються десятки мужчин. Прикро думати, що все це закінчиться дуже просто — прийде самець, народите йому дітей, потім помрете. Нудьга.

У Даші від образи затремтіли губи.

— Я й не збираюсь бути незвичайною, — відповіла вона, — і не знаю, чому вас так хвилює моє майбутнє життя.

Єлизавета Київна ще веселіше усміхнулась, але очі її так само залишались сумними й лагідними.

— Я ж вас попередила, що я нікчемна» як людина і огидна як жінка. Терпіти мене можуть небагато людей, і то з жалю, як-от, наприклад, Телєгін.

— Чорт знає, що ви говорите, Лізо, — пробурмотів він, не підводячи голови.

— Я нічого від вас не вимагаю, Телєгін, заспокойтесь. — І вона знову звернулася до Даші: — Ви переживали коли-небудь бурю? Я пережила одну бурю. Був чоловік, я його любила, він мене ненавидів, звичайно. Я жила тоді на Чорному морі. Була буря. Я кажу цьому чоловікові: «їдьмо…» Від злості він поїхав зі мною… Had понесло у відкрите море… От було весело. Страшенно весело. Я скидаю з себе плаття і кажу йому…

— Слухайте, Лізо, — сказав Телєгін, кривлячи губи і носа, — ви брешете. Нічого цього не було, я знаю.

Тоді Єлизавета Київна з незрозумілою усмішкою подивилась на нього і раптом почала сміятися. Поклала лікті на стіл, сховала в них обличчя і, сміючись, здригала повними плечима. Даша встала і сказала Телєгіну, що хоче додому і поїде, якщо можна, ні з ким не прощаючись.

Іван

1 ... 15 16 17 ... 323
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ходіння по муках"