Читати книгу - "Ходіння по муках"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Єлизавета Київна. Телєгін почухав підборіддя і промовив, скривившись:
— Лізо.
Тоді вона швидко, надто швидко, підвела голову.
— Лізо, навіщо, пробачте мені, ви завжди починаєте таку розмову, що всім робиться ніяково й соромно?
— Закохався, — неголосно промовила Єлизавета Київна, продовжуючи дивитись на нього короткозорими, сумними, наче намальованими очима, — зразу бачу. От нудьга.
— Зовсім це неправда. — Телєгін почервонів. — Неправда.
— Ну, пробачте, — вона ліниво встала і пішла, волочачи за собою по підлозі запорошену турецьку шаль.
Іван Ілліч походив деякий час задумавшись, випив холодного чаю, потім узяв стільця, на якому сиділа Дарія Дмитрівна, і відніс його в свою кімнату. Там обдивився, поставив його в куток і, взявши себе всією жменею за ніс, промовив наче з величезним здивуванням:
— Нісенітниця. Ото дурниця!
Для Даші ця зустріч була, як одна з багатьох, — зустріла дуже славну людину, от і все. Даша була ще в тих літах, коли бачать і чують погано: слух оглушений шумом крові, а очі в усьому, — нехай це буде навіть людське обличчя, — бачать, як у дзеркалі, тільки своє відображення. В такий час лише потворність вражає фантазію, а красиві люди, і чарівні пейзажі, і скромна краса мистецтва вважаються повсякденним почтом королеви в дев’ятнадцять років.
Не так було з Іваном Іллічем. Тепер, коли після відвідин Даші минуло понад тиждень, йому стало здаватися дивним, як могла непомітно (він з нею не зразу навіть і привітався) і просто (увійшла, сіла, поклала муфту на коліна) появитися в їх шаленій квартирі ця дівчина з ніжною, ніжно-рожевою шкірою, в чорному сукняному платті з високо піднятим попелястим волоссям і гордовитим дитячим ротом. Незрозуміло було, як наважився він спокійно говорити з нею про ковбасу від Єлисєєва.
А теплі карамельки витягнув з кишені, запропонував з’їсти? Мерзотник!
Іван Ілліч за своє життя (йому недавно минуло двадцять дев’ять років) закохувався разів шість: ще реалістом, в Казані, — в немолоду вже дівчину, Марусю Хвоєву, дочку ветеринарного лікаря, яка давно вже і марно гуляла, все в одній і тій самій плюшевій шубці, по головній вулиці о четвертій годині; але Марусі Хвоєвій було не до жартів, — Івана Ілліча знехтували, і він без попереднього переходу захопився гастролеркою Адою Тілле, яка вражала казанців тим, що в оперетах, з якої б епохи вони не були, з’являлась переважно в костюмі для морського купання, що і підкреслювалось дирекцією в афішах: «Славнозвісна Ада Тілле, яка одержала золотий приз за красу ніг».
Іван Ілліч дійшов навіть до того, що пробрався до неї в квартиру і підніс букет, нарваний у міському саду. Але Ада Тілле, ткнувши ці квіти понюхати кудлатому собачаті, сказала Івану Іллічу, що від місцевих страв у неї зовсім зіпсувався шлунок, і попросила його побігти в аптеку. Тим діло і скінчилось.
Потім, уже студентом, в Петербурзі, він захопився був медичкою Вільбушевич і навіть ходив до неї на побачення в анатомічний театр, але якось так, само собою, з цього нічого не вийшло, і Вільбушевич поїхала служити в земство.
Одного разу Івана Ілліча полюбила до сліз, до відчаю модисточка з великого магазину, Зіночка, і він від ніяковості та душевної лагідності робив усе, що їй хотілося, але, взагалі, полегшено зітхнув, коли вона разом з відділом фірми виїхала в Москву, — минулося постійне відчуття якихось невиконаних зобов’язань.
Останнє ніжне почуття було в нього позаминулого року, влітку, в червні. У дворі, куди виходила його кімната, навпроти, у вікні, щодня перед заходом сонця з’являлась худенька і бліда дівчина і, відчинивши вікно, старанно витрушувала й чистила щіткою своє, завжди одне й те саме, руденьке плаття. Потім одягала його і виходила посидіти в парк.
Там, у парку, Іван Ілліч у тихі сутінки розговорився з нею, — і з того часу щовечора вони гуляли вкупі, хвалили петербурзькі заходи сонця і розмовляли.
Дівчина ця, Оля Комарова, була самотня, служила в нотаріальній конторі і все хворіла, — кашляла. Вони розмовляли про цей кашель, про хворобу, про те, що вечорами тоскно буває самотній людині, і про те, що якась там її знайома, Кіра, покохала хорошого чоловіка і поїхала з ним у Крим. Розмови були нудні. Оля Комарова так уже не вірила в своє щастя, що, не соромлячись, говорила Івану Іллічу про найпотаємніші думки і навіть про те, що часом сподівається, — може, він покохає її, зійдеться з нею, відвезе в Крим.
Іван Ілліч дуже жалів її і поважав, але покохати так і не міг, хоч інколи, після їх розмови, лежачи на дивані в сутінках, думав, — який він егоїст, безсердечна й погана людина.
Восени Оля Комарова застудилась і захворіла. Іван Ілліч одвіз її в лікарню, а звідти на кладовище. Перед смертю вона сказала: «Якщо я видужаю, ви одружитеся зі мною?» — «Слово честі, одружусь», — відповів Іван Ілліч.
Почуття до Даші не було схоже на ті, колишні. Єлизавета Київна сказала: «Закохався». Але закохатися можна було в щось таке, що вважаєш досяжним, і неможливо, наприклад, закохатися в статую або в хмарину.
До Даші було якесь особливе, незнайоме йому почуття, до того ж мало зрозуміле, бо і причин до нього було мало — кілька хвилин розмови та стілець у кутку кімнати.
Почуття це було навіть і не дуже гостре, але Івану Іллічу хотілось самому тепер стати теж особливим, почати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.