Читати книгу - "Ходіння по муках"

«Мені незабаром тридцять років, а жив я досі — як трава ріс. Занедбав себе страшенно. Егоїзм і байдужість до людей. Треба підтягтися, поки не пізно».

Наприкінці березня, в один з тих передових весняних днів, які несподівано вриваються в біле від снігу, тепло закутане місто, коли зранку заблищать, задзвенять краплі, падаючи з карнизів і покрівель, задзюрчить вода по ринвах, потечуть через верх під ними зелені діжки, розгасне на вулицях сніг, запарує асфальт і висохне плямами, коли важка шуба повисне на плечах, дивишся, — а вже якийсь мужчина з гострою борідкою йде в одному піджаку, і всі озираються на нього, усміхаються, а підведеш голову, — небо таке бездонне й синє, наче вимите водами, — в такий день, о пів на четверту, Іван Ілліч вийшов з технічної контори, що на Невському, розстебнув підбиту тхоревим хутром шубу і примружився від сонця.

«На світі жити все-таки непогано».

І тієї ж хвилини побачив Дашу. Вона повільно йшла, в синьому весняному пальті, по краю тротуару, і махала лівою рукою з маленьким згортком; на синій її шапочці похитувались білі ромашки; обличчя було задумане, сумне. Вона йшла з того боку, звідки по калюжах, по рейках трамваїв, у шибки, в спину прохожим, під ноги їм, на спиці й мідь екіпажів світило з синьої безодні величезне сонце, патлате, палаюче весняним шалом.

Даша наче вийшла з цієї синяви й світла І пройшла, зникла в юрбі. Іван Ілліч довго дивився в той бік. Серце повільно билось у грудях. Повітря було густе, пряне, паморочило голову.

Іван Ілліч повільно дійшов до рогу і, заклавши за спину руки, довго стояв перед стовпом з афішами. «Нові й цікаві пригоди Джека, потрошителя животів», — прочитав він і зміркував, що нічого не розуміє і щасливий так, як у житті з ним ще не бувало.

А відійшовши від стовпа, вдруге побачив Дашу. Вона поверталась, так само — з ромашками і маленьким згорточком, по краю тротуару. Він підійшов до неї, зняв капелюха.

— Даріє Дмитрівно, який день чудовий…

Вона ледь здригнулася. Потім звела на нього холоднуваті очі, — в них від світла блищали зелені цятки, — усміхнулась лагідно й подала руку в білій лайковій рукавичці, міцно, по-дружньому.

— Оце добре, що я вас зустріла. Я навіть думала сьогодні про вас… Правда, правда, думала. — Даша кивнула головою, і на шапочці закивали ромашки.

— У мене, Даріє Дмитрівно, були справи на Невському, і тепер цілий день вільний. А день же який… — Іван Ілліч зморщив губи, напружуючи всю свою волю, щоб вони не розпливлися в усмішку.

Даша спитала:

— Іване Іллічу, ви могли б мене провести додому?

Вони звернули в бічну вулицю і йшли тепер у тіні.

— Іване Іллічу, вам не буде дивно, якщо я спитаю вас про одну річ? Ні, звичайно, з вами саме я і поговорю. Тільки ви відповідайте мені одразу. Відповідайте, не роздумуючи, а прямо, — як спитаю, так і відповідайте.

Обличчя її було заклопотане і брови нахмурені.

— Раніш мені здавалося так, — вона провела рукою по повітрю, — є злодії, брехуни, вбивці… Вони існують десь собі осторонь, так само, як гадюки, павуки, миші. А люди, всі люди, — можливо, з слабостями, з чудацтвами, але всі — добрі і ясні… Он, бачите, іде баришня, — ну от, яка вона є, така і є. Весь світ мені здавався наче намальованим чудесними фарбами. Ви розумієте мене?

— Але це прекрасно, Даріє Дмитрівно…

— Заждіть. А тепер я наче провалююсь у цю картину, в темряву, в духоту… Я бачу, — людина може бути чарівною, навіть якоюсь особливо зворушливою, прямо відчутно зворушливою, і грішити, грішити жахливо при цьому. Ви не подумайте, — не пиріжки тягати з буфета, а гріх справжній: брехня, — Даша відвернулась, підборіддя її здригнулось, — людина ця перелюбниця. Жінка — заміжня. Значить, можна? Я питаю, Іване Іллічу.

— Ні, ні, не можна.

— Чому не можна?

— Цього зараз сказати не можу, але почуваю, що не можна.

— А ви думаєте, я сама цього не почуваю? З другої години блукаю і журюся. День такий ясний, свіжий, а мені уявляється, що в цих будинках, за завісками, поховались чорні люди. І я повинна бути з ними, ви розумієте?

— Ні, не розумію, — швидко відповів він.

— Ні, повинна. Ах, як мені тоскно. Значить, просто я — дівчисько. А це місто не для дівчиськ збудоване, а для дорослих.

Даша спинилась коло під’їзду і носком високого черевика стала пересувати сюди й туди по асфальту коробку від цигарок, з картинкою — зелена дама, з рота дим. Іван Ілліч, дивлячись на лакований носок Дашиної ноги, відчував, як Даша наче тане, спливає туманом. Він хотів би затримати її, але якою силою? Є така сила, і він відчував, як вона стискає йому серце, стискає горло. Але для Даші все його почуття, як тінь на стіні, бо й він сам не більш як «добрий, славний Іван Ілліч».

— Ну, прощавайте, спасибі вам, Іване Іллічу. Ви дуже славний і добрий. Мені легше не стало, але все-таки я вам дуже, дуже вдячна. Ви мене зрозуміли, правда? От які діла на світі. Треба бути дорослою, нічого не вдієш. Заходьте до нас, коли матимете вільну годину, будь ласка. — Вона усміхнулась, труснула йому руку й увійшла в під’їзд, зникла там у темряві.

Даша відчинила двері своєї кімнати і спинилася здивовано: пахло вогкими квітами, і зараз же вона побачила на туалетному столику кошика з високою ручкою і синім бантом, підбігла й опустила в нього обличчя. Це були пармські фіалки, пом’яті й вологі.