Читати книгу - "Твори"

неї. Мені дуже прикро дивитись, як люди мучать одне одного, особливо, як молодь у розквіті свого віку, замість того щоб цілою душею сприймати всі радощі життя, псує одне одному через дурниці щасливі дні і аж згодом починає розуміти, що тих днів нам так мало даровано і їх уже не вернути. Мене взяла досада, і, коли ми надвечір повернулися до пасторської садиби й біля столу, де пили молоко, завели розмову про радощі й прикрощі нашого життя, я не втримався і, підхопивши тему, палко й щиро виступив проти поганого гумору.

— Ми, люди, часто нарікаємо на те, — почав я, — що радісних днів нам даровано мало, а поганих сила-силенна, але, на мою думку, це неправда. Коли б ми сприймали відкритим серцем те добро, що його бог нам приділив. на кожен день, то в нас вистачило б сили витримати й лихо, якби воно спіткало нас.

— Але ж ми не маємо влади над своїми почуттями, — втрутилась пасторша, — бо дуже залежимо й від тіла. Коли хто почуває себе погано, то йому скрізь негаразд.

Я з цим погодився.

— Тоді ми повинні дивитись на свій стан як на хворобу, — мовив я, — і розпитувати, чи нема на неї якоїсь ради.

— Добре сказано, — зауважила Лотта, — я принаймні певна, що багато залежить від нас самих, бо знаю це по собі. Коли мене щось дратує або журить, я схоплюсь, погуляю по садочку, заспіваю пісню, і журби як не було.

— Якраз про це мені і йшлося, — мовив я. — З нудьгою те саме, що й з ледарством, бо це одного батька діти. Всі ми від природи полюбляємо бити байдики, а проте як зуміємо перемогти себе, то робота в нас горить у руках, і ми тоді знаходимо в діяльності справжню втіху.

Фредеріка слухала мене дуже уважно, але її коханий заперечив мені:

— Не можна панувати над самим собою, а над своїми почуттями й поготів.

— Йдеться про неприємні почуття, — мовив я, — а їх кожен радо позбувся б, і ніхто не знає, наскільки стане в нього сили, поки її не випробує. Хто хворіє, той обійде всіх лікарів, відмовиться від усього, вживатиме найгіркіших ліків аби тільки залишитись при доброму здоров'ї.

Я помітив, що наш старий напружує слух, щоб почути, про що йдеться, і взяти участь у розмові, тому заговорив голосніше, звернувшись до нього:

— В казаннях картають всілякі води, а проте я ніколи не чув, щоб хто з священиків картав у церкві поганий гумор[14].

— Це робота для міських священиків, — сказав він, — у селян не буває поганого гумору. Але часом таке казання не завадило б і їм, чи принаймні моїй жінці та панові управителеві.

Всі засміялися, і він разом з усіма, та потім закашлявся, і розмова на якийсь час урвалася.

Тоді знову озвався Шмідт:

— Ви назвали поганий гумор вадою, а мені здається, що ви перебільшуєте.

— Анітрохи, — відповів я. — Хіба та риса в нас, що шкодить і нам, і навколишнім, не заслуговує на таку назву? Хіба не досить уже того, що ми не можемо зробити одне одного щасливими, то ще й повинні позбавляти одне одного радощів, які вряди-годи знаходить собі наше серце? Назвіть мені людину, яка, бувши в поганому гуморі, матиме мужність приховати свій настрій, лише сама страждатиме від нього й не псуватиме радощів тим, хто її оточує. Бо ж поганий настрій — це найчастіше вияв нашого внутрішнього невдоволення своєю непорядністю, невдоволення собою, що завжди пов'язане з заздрістю, яку роз'ятрює дурне марнославство. Ми бачимо щасливих людей, що не нам зобов'язані своїм щастям, і це вже для нас нестерпне видовище.

Лотта усміхнулась до мене, побачивши, з яким запалом я обстоюю свою думку, а сльози в очах Фредеріки заохотили мене говорити далі.

— Горе тому, — сказав я, — хто, маючи владу над чиїмось серцем, силоміць позбавляє його скромних радощів, що зароджуються в ньому. Ніякі подарунки, ніякі в світі милі речі не замінять хвилини внутрішньої втіхи, яку отруїть нам заздрісна неприязнь нашого тирана.

Серце моє тієї миті переповнилось, спогади про минуле тислися у моїй душі, сльози набігали на очі.

— Треба тільки щодня казати собі,— вигукнув я, — не псуй своїм друзям радощів, а навпаки, радій разом з ними, хай вони будуть ще щасливіші. Чи зумієш ти дати їм хоч краплину полегшення, коли їхня душа страждатиме в тортурах пристрасті і змемагатиме від турбот? I коли остання, найстрашніша хвороба доконає істоту, яку ти надвередив у розповні її літ, і вона лежатиме безпорадна й жалюгідна, звернувши непритомний зір до неба, з смертельним потом на блідому чолі, тоді ти лише стоятимеш біля її постелі, як проклятий, і почуватимеш у найглибшому розпачі, що неспроможний нічого вдіяти, хоч би й офірував усі свої статки, і будеш корчитись від жалю, ладен усе віддати, аби тільки можна було тому створінню, що конає перед тобою, влити хоч краплю сили, вдихнути хоч одну іскру життя!

Згадка про таку сцену, що відбувалась у моїй присутності, впала на мене при цих словах, як важкий тягар. Я підніс хусточку до очей, квапливо вийшов і отямився аж тоді, як Лотта гукнула, що нам пора їхати. I як же вона дорогою сварила мене, що я так близько беру до серця кожну справу, що я сам себе занапащаю, що я повинен берегти себе!

О ангеле мій! Заради тебе я мушу жити!

6 липня.

Вона й далі біля своєї смертельно хворої приятельки, й далі турботлива, лагідна, така, що як гляне, то й біль пом'якшиться і людина стає щасливішою. Учора ввечері вона пішла з Маріанною і маленькою Мальхен на прогулянку. Я про це знав, зустрів її, і ми пішли разом. Погулявши години півтори, ми повернулись