Читати книгу - "З матір'ю на самоті"

Поет: Коли книжку Симоненка «Земне тяжіння» посмертно висунули на здобуття Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка, я надіявся на людську справедливість і на мудрість нашої Спілки. Але ж тоді (іще до обговорення кандидатур) Андрій Самійлович Малишко сказав мені: «Не радій, Миколко. Шевченківської премії не одержить мати твого померлого товариша. Ця премія уже лежить у кишені поета-академіка, поета-орденоносця і орденопросця Миколи Бажана».

Мати: Як же так? Невже було таке віроломство?

Поет: Було… Що було — то було… Ви ж не забувайте, що Шевченківська премія — найвища премія нашої республіки. Та в часи відомого застою вона видавалася за рознарядкою «високої хати» і тодішнього безпринципного керівництва Спілки письменників України. Звичайно шановний Микола Бажан наперед знав, що премія достанеться тільки йому, а не Симоненку. Саме проце я голосно сказав у велелюдному залі українського театрального Товариства — на громадському обговорені творів, які висувались на Шевченкову премію у 1965 році.

Мати: І ти не побоявся? Тобі ж могли тоді дати доброго прочухана…

Поет: Звичайно, я теж людина зі страху… Але за моєю спиною стояв тоді добрий Бог — Андрій Малишко. Та мене таки за той виступ по голові не погладили. Поет-партизан Платон Воронько, який головував на тому вечері привселюдно назвав мене літературним хуліганом…

Мати: А за що ж віддали Шевченкову премію Миколі Бажану?

Поет: За досить посередню поему «Політ крізь бурю». Тоді цю поему, щоб вона негайно стала окремою книжкою, за одну ніч видали у нашому спілчанському видавництві. Ось так усе робилося для того, щоб не дати премії покійному Симоненку. Це може підтвердити Анатолій Трохимович Мороз — тодішній директор видавництва «Радянський письменник».

Мати: Ти відкриваєш мені багацько літературних секретів. Вік прожила, а не знала такого…

Поет: Перед матір’ю Васі Симоненка у мене нема ніяких секретів… А ті роки — то гіркі уроки безгосподарності і безвідповідальності перед рідним народом. Та в літературі було б іще гірше, якби поруч із нами не було мудрих і доброзичливих учителів-наставників: Тичини, Рильського, Малишка, Гончара чи Стельмаха… Не тільки батьківським словом ради-поради, а й своєю сподвижницькою, чесною працею у громадському житті та в літературі вони були для нас дороговказом. І не треба забувати, що саме під їхнім натхненним благословенням у нашу поезію ішли такі молоді талановиті поети, яких охрестили шістдесятниками.

Мати: Але ж Василь написав і якусь дещицю надрукував значно раніше шістдесятих років…

Поет: Це правда. Раніше Симоненка з’явилися прекрасні поетичні постаті Дмитра Павличка, Михайла Клименка, Тамари Коломієць, Ліни Костенко, Василя Бондаря… До слова кажучи, саме вони (а також Симоненко) були літературними зв’язківцями між поетами старшого і молодшого поколінь, а за своїм високим духом — попередниками наступних поетичних поколінь… І хоч Симоненко видав свою першу збірку 1962 року, але поетом-шістдесятником я назвати його боюся. Та й за своїм характером він не був схожим ні на Драча, ні на Вінграновського — яскравих представників поетів-шістидесятників.

Мати: Чогось я тут не розумію. Поясни мені докладніше.

Поет: Поети-шістдесятники входили в літературу дружно і голосно — із криком, шумом і навіть свистом. У них була багатолюдна аудиторія та ще й свої персональні критики, їх охоче популяризувала і рекламувала газета «Літературна Україна», де головним редактором і головним натхненником творчої молоді був тоді Павло Архипович Загребельний… А Симоненко не любив літературного галасу. До того ж він був традиційним поетом, а деякі гарячі голови відривали традиції від новацій.

Мати: Тоді було багато суперечок. Сперечалися і в нашій квартирі. А Василь писав: «Давайте менше сперечатися, якою повинна бути наша поезія, а побільше творити таку, яку вміємо, щоб завтра не пережовувати сьогоднішнього».

Поет: Сперечалися навколо традицій і новаторства. Та хіба можна жити і творити без традиції нашої безсмертної пісні і думи, без традиції Шекспіра і Шевченка, Пушкіна і Беранже, Бернса і Маяковського, Уїтмена і Тичини, Єсеніна і Сосюри?.. А хіба ж мої сучасники Ліна Костенко чи Дмитро Павличко не традиційні поети? Та вони для мене ще й новатори, бо сказали багато нового і важливого в українській поезії. А формальні ознаки новаторства цікавлять лише фахівців літератури та самих творців художнього слова. Ось про що ледь не цілу ніч говорили ми із Василем у моїй квартирі на київській вулиці Богомольця… То була наша остання зустріч. Я навіки запам’ятав ту ніч і той похмурий осінній день. Я відлітав тоді на Донбас, а Вася ще до вечора залишався у редакції «Робітничої газети», де працював власним кореспондентом по Черкаській області.

Мати: Чи він говорив тобі про свою хворобу? Чи жалівся на якісь болі?

Поет: Жалівся. Казав, що дуже спина болить. А я відповів що в нас обох — задавнений радикуліт, бо ми змалечку виростали на холодній селянській долівці у хати, де весною хлюпала вода. Василь тоді пожартував невесело: «Отже, ми з тобою майже родичі: поети-радикулітники…» А потім розвеселився і бадьоро сказав: «Та що це ми з тобою завели теревені про якісь хвороби? Ніби ми баби старі…» А вже опісля я згадав, що Василь значно давніше, ще за студентських днів, говорив (і знову — жартома) про свою хворобу нирок, навіть про свою ранню смерть. Він жартував навіть зі смертю, як його земляк-полтавець, наш спільний побратим Василь Бондар:

Мати: Лікарі встановили, що у мого Васі був рак нирок… Тяжка, невиліковна хвороба… Він догорав, мов свічка… Інколи впадав у забуття, а потім знову приходив до пам’яті і, щоб заспокоїти мене, крізь останні сили пробував жартувати: «О мамо! Я вже був на тому світі. Тільки на цьому краще…»

Поет: Він багато ховав за своїми постійними, неперевершеними жартами — навіть хворобу свою тяжку, яку відчував лиш він один. Іще в тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятому році — у день свого двадцятиліття — Василь написав ось такого