Читати книгу - "Подзвін з-під води"

якоюсь емоційністю і були найбільше схильні до постійної депресії, тепер виглядали свіжо й радісно і навіть намагалися посміхатися. Раділа цій подорожі і Валерія, збираючи в оберемок великі жовті листки і щохвилини вгрузаючи у них цілим обличчям. Іван щоразу забігав уперед групи, витягуючи і без того довгу шию у напрямку пронизливо блакитного неба і роздуваючи ніздрі назустріч густому лісовому повітрю. А Олександр, хоч спершу і говорив без упину по мобілці, вже незабаром поклав її до кишені і з неприхованим задоволенням загортав кросівками купи маленьких гілочок і листя. Маргарита намагалася не відставати від Олега Петровича, ні на хвилину не припиняючи вголос дивуватися красі Голосіївського лісу, в якому, за її власним зізнанням, не була ще жодного разу. Вона торохкотіла всю дорогу, висловлюючи спільне захоплення мандрівкою на природу. Антон йшов позаду всіх, заглибившись у власні думки і спогади. Перед очима в нього пропливали ті щасливі миті з Оксаною, коли вони гуляли саме цими місцями на самому початку їхнього знайомства. Але, на диво, зараз ці спогади не викликали звичного пронизливого щему, а, навпаки, лагідно заспокоювали його душу, заколихували біль і навіть були приємними. Антон інколи навіть закривав очі, згадуючи їхні часті «вилазки» до цього лісу та до інших куточків країни, куди вони полюбляли їздити у відпустки та на вихідні. Він по кілька хвилин йшов із заплющеними очима, спотикаючись об корені великих дерев і посміхаючись сам до себе невидимою для інших посмішкою призабутого нині щастя.

Олег Петрович кілька годин водив їх осіннім лісом, щось розповідаючи про окремі дерева, про гриби і кущі, про тутешні пагорби й урвища, про птахів і звірину, що мешкає у цих хащах. Довше він затримався біля великого озера з блакитною водою, що раптово вигулькнуло посеред щільного нагромадження старезних розлогих дубів, багатьом з яких було по кількасот років. Олександр спробував воду рукою, але одразу ж її відсмикнув: «Холодна!»

Врешті, на одній з мальовничих галявин Олег Петрович зупинився, запропонувавши зробити привал. Вони дістали з рюкзаків та сумок підстилки, килимки і хустки та попадали на них півколом біля старезного поваленого стовбура, що чорнів з-під землі прямо над усіяним жовтою ковдрою невеликим яром. Клавдія витягла зі своєї торби кілька квадратних пластикових ємкостей:

– Ось, я подумала, що нам усім захочеться трішки попоїсти після прогулянки, тому напекла млинців та сирників. Пригощайтеся. Будь ласка. По-моєму, вони вийшли смачними.

– Дякую-дякую! Якраз те, що треба на природі! – сказала Маргарита, вже куштуючи великий пухкий млинець. – Ууу, як смачно! Прямо як у моєму улюбленому ресторані «Під стріхою»! До речі, хтось бував у ньому?

Всі інші також повикладали на підстилки свої бутерброди та напої і неквапом почали обідати, голосно обговорюючи сьогоднішню мандрівку до лісу. Олег Петрович задоволено спостерігав за своїми пацієнтами, попиваючи міцну каву з великого термоса. Валерія тим часом сплела величезний вінок з жовтогарячого листя й одягла на себе, вперше за довгий час посміхаючись – обережно і трохи знічено.

– О Боже, яка краса! Ви схожі на якусь давню богиню, що наче виринула до нас з лісової хащі. Або на Мавку! – не втрималася Клавдія, від захвату сплеснувши долонями. Валерія лише скромно посміхалася і ховала очі від захоплених поглядів колег по групі.

Перепочивши, Олег Петрович запропонував усім пограти в одну гру. Кожен мав розповісти про свій найприємніший спогад з дитинства, пов'язаний з природою або з мандрівками. На диво, першим зголосився Іван, котрий жваво розповів про свою поїздку з батьками до Кам'янця-Подільського і ті незабутні враження, що справило на нього це старовинне місто. Маргарита розповіла про свої давні відвідини Чехословаччини та Польщі у складі піонерської делегації і як вони спілкувалися та грали зі своїми закордонними однолітками. Валерія згадала своє перше побачення з морем, як згоріла на сонці та як мати намащувала її кефіром від сонячних опіків. Степан розповів про те, як у дитинстві пас корів і одне теля зникло, а вони з хлопцями шукали його всю ніч по навколишніх ярах і замість теляти натрапили на сховище з боєприпасами, що лишилися після війни. Клавдія згадала, як уперше літала на кукурузнику до сусіднього райцентру і як вона злякалася, коли літак потрапив до повітряної ями. Антон пригадав, як у дитинстві він з батьками провів цілий тиждень у Ленінграді і як йому запало в душу це величне місто. А Олександр розповів про свій відпочинок у дитячому таборі під Одесою і як вони з друзями ходили вночі на дорослі дискотеки до сусідніх баз відпочинку. Навіть сам Олег Петрович ударився у спогади і довго розповідав про свої дитячі походеньки у бабусиному селі.

Уволю насміявшись з розповідей колег та згадавши інші кумедні випадки, група рушила вперед, усе далі заглиблюючись у таємничий лісовий простір. Степан навіть нарізав цілий кошик різних грибів і задоволено демонстрував його іншим. Іван, одначе, порадив ті гриби викинути, аби не потруїтися, але Степан, уперше за час їхнього знайомства, промовив трохи не цілу лекцію про корисність лісових грибів. Він навіть так запалився азартом грибного полювання, що не хотів повертатися назад. Проте у лісі почало смеркати, й Олег Петрович запропонував вибиратися до цивілізації.

Згодом прямо з лісу вони вийшли до потьмянілого від часу приватного сектора, що наче увірвався в сучасний Київ з призабутої нині радянської епохи. У всіх одразу виникло враження, ніби вони раптово потрапили у часову діру: так несподівано і яскраво виник перед очима цей загублений у міжчассі район столиці зі старовинною назвою Деміївка. Олег Петрович, напевно, завів своїх підопічних саме сюди не випадково. Він хотів, аби їх остаточно приголомшив і душевно розпружив цей неочікуваний контраст міжгламурно-європейським центром і віддаленою глибинкою одного й того ж самого міста.

Немов уві сні перед ними постали затиснуті зусібіч коричневими гаражами стара школа й будинок культури, наче лялькові дореволюційні одноповерхові будиночки та старовинні корпуси якихось заводів, між якими з гуркотом проносився запилюжений трамвай. Порозкривавши роти від несподіванки, вони кілька хвилин заклякло спостерігали за неквапливо-провінційним життям цих киян. Складалося враження, що вони несподівано потрапили у райцентр ще радянських часів приміром десь на Миколаївщині.

Їхній автобус чекав на мандрівників біля потьмянілого від часу пам'ятника, що так по-домашньому і навіть трохи виклично для сучасності стояв посеред невеликої охайної площі. Комфортабельний «бусик» навіть якось не вписувався