Читати книгу - "Шопоголік на Мангеттені"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я виходжу, плачу’ водієві і, йдучи до важких дверей, відчуваю, як у мені збурюється цікавість. Усередину саме ступає літня жінка, що, здається, знає, куди йти, тож я прямую за нею – коридором до каплиці. Коли ми заходимо, я відчуваю, як мене оповиває надзвичайне, побожне, майже ейфорійне почуття. Може, це все той дивовижний аромат у повітрі чи органна музика, але щось мене точно проймає.
– Дякую, сестро, – каже літня жінка до черниці й заглиблюється в каплицю.
А я стою нерухомо, мов зачарована.
«Сестро». Ого.
Сестра Ребекка.
І таке чорне струмливе вбрання, і світле, піднесене, типово чернецьке обличчя.
Сестра Ребекка з монастиря святої…
– Ви, схоже, трохи заблукали, люба моя, – каже черниця позад мене, і я аж підстрибую. – Вам цікаво було б побачити «Бевінґтонський триптих»?
– Ой, – озиваюсь я. – Гммм… Так. Звичайно.
– Це отуди, – показує вона.
І я йду вперед, сподіваючись, що зараз уторопаю, що воно таке, той «Бевінґтонський триптих». Може, статуя яка? Або гобелен?
Та, наблизившись до літньої жінки, я помічаю, як вона розглядає вітражі на всю стіну. І маю визнати: вони просто дивовижні. Тобто… погляньте лишень на цей величезний синій – у центрі. Він пречудовий!
– «Бевінґтонський триптих», – промовляє літня жінка. – Щось подібне годі навіть уявити, правда ж?
– Ого, – видихаю я побожно, дивлячись угору разом з нею. – Це прекрасно.
Це дійсно приголомшливо. Господи, справжній шедевр мистецтва завжди видно, еге ж? Коли натрапляєш на щось дійсно геніальне, воно само впадає в очі. А я ж навіть ніякий не знавець.
– Чудові кольори, – бурмочу я.
– А яка увага до дрібниць, – підхоплює жінка, стискаючи руки. – Просто незрівнянно.
– Незрівнянно, – повторюю я.
Я саме хочу щось сказати про веселку, дуже вдалу, як на мене, коли раптом зауважую, що ми з літньою жінкою розглядаємо не те саме. Вона втупилася в розмальовану дерев’яну штукенцію, якої я навіть не постерегла.
Я щомога непомітніше переводжу погляд і відчуваю гірке розчарування. Оце «Бевінґтонський триптих»? Але ж він анітрохи не гарненький!
– А оцей вікторіанський мотлох, – раптом суворо додає жінка, – просто злочин! Веселочка! Вас від неї не нудить?
Вона махає рукою на мій великий синій вітраж, і я ковтаю.
– Еге ж, – кажу я. – Це просто шокує, правда? Страшенно… Знаєте, я, мабуть, піду…
Я поспіхом задкую, доки вона нічого більше не встигла сказати. Пробираюся повз лавки, міркуючи, куди податися далі, аж тут подибую маленьку бічну капличку в кутку.
«Духовний прихисток, – написано на табличці. – Тут можна спокійно посидіти, помолитись і глибше пізнати католицьку віру».
Я зазираю до каплички і бачу там стареньку черницю, що сидить на стільці й вишиває. Вона осміхається мені, я нервово всміхаюсь у відповідь і ступаю всередину.
Сідаю на темну дерев’яну лаву, намагаючись не рипнути. Якусь хвилину я мовчу, бо надто приголомшена. Це просто дивовижно. Неймовірна атмосфера, цілковита тиша, непорушність… Я почуваюся надзвичайно очищеною і просвітленою просто тому, що опинилася тут. І знову трохи сором’язливо всміхаюся до черниці, а вона відкладає своє гаптування й дивиться на мене, ніби чекаючи, що я заговорю.
– Мені дуже подобаються ваші свічки, – кажу я приглушеним, шанобливим голосом. – Вони з «Габітат»?
– Ні, – відповідає черниця, трохи зчудовано. – Навряд.
– А, ну добре.
Я тихесенько позіхаю, бо мене й досі присипляє заміське повітря, і тут помічаю, що в мене надломився ніготь. Тож нечутно розстібаю сумку, виймаю пилочку й беруся його шліфувати. Черниця підводить очі, я засмучено всміхаюся, показуючи на свій ніготь (мовчки, бо не хочу порушувати цієї духовної атмосфери). Коли я закінчую, краєчок нігтя залишається облупленим, тож я беру швидкосохлий лак «Мейбеллін» і хутенько підфарбовую обпиляне.
Весь цей час черниця дивиться на мене з якимось незрозумілим виразом і, щойно я перестаю, питає:
– Люба моя, ви католичка?
– Ну, правду кажучи, ні, – зізнаюсь я.
– Ви про щось хотіли б поговорити?
– Та… не те щоб… – захоплено проводжу я пальцями по лаві, на якій сиджу, і дружньо всміхаюся. – Чудове різьблення, правда ж? У вас всі меблі такі гарні?
– Це ж каплиця, – відповідає вона, знову якось дивно зиркаючи на мене.
– Ой, я розумію! Але знаєте, тепер багато хто встановлює такі лавки у себе вдома. Загалом, вони в тренді. Я читала в «Гарперс» статтю…
– Дитя моє… – черниця підносить руку, перепиняючи мене. – Дитя моє, це місце духовного відпочинку. Місце тиші.
– Знаю! – зчудовано відповідаю я. – Я по неї сюди й прийшла. По тишу.
– Добре, – каже черниця, і ми знову замовкаємо.
Удалині починає бити дзвін, і я постерігаю, що черниця заходиться щось тихесенько, нечутно бурмотіти. Цікаво, що вона говорить. Це нагадує мені, як, плетучи, моя бабуся шепотіла, який робить візерунок. Можливо, вона заплуталась у гаптуванні.
– Ви дуже добре шиєте, – підбадьорливо мовлю я. – Що це буде?
Вона трохи здригається й відкладає вишивання.
– Люба моя… – озивається вона, глибоко зітхаючи, а тоді тепло всміхається до мене. – Люба моя, у нас дуже знамениті лавандові поля. Ви не хотіли б піти ними помилуватися?
– Ні, мені й тут добре, – радісно всміхаюсь я до неї. – Я дуже рада тут сидіти з вами.
Кутики губ у черниці трохи опускаються.
– А склеп? – питає вона. – Таке вас не цікавить?
– Не надто. Справді, не турбуйтеся. Мені не нудно! Тут просто так чудово. Так… спокійно. Неначе в «Звуках музики».
Вона витріщається на мене, ніби я кажу маячню, і мені спадає на думку, що вона, певно, пробула в монастирі дуже довго і не знає, що таке «Звуки музики».
– Це такий фільм… – берусь я пояснювати, а потім усвідомлюю, що вона може не знати навіть, що таке фільм. – Це ніби рухомі картинки, – обережно кажу я. – Їх показують на екрані. І там була така черниця Марія…
– У нас є крамниця, – палко уриває
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шопоголік на Мангеттені», після закриття браузера.