Читати книгу - "Шопоголік на Мангеттені"

і я зацікавлено дивлюсь у вікно. Отже, це і є монастир. На вигляд нічого особливого – скидається на школу чи великий заміський будинок. Я замислююся, чи варто взагалі завдавати собі клопоту виходити з машини, аж раптом бачу таке, що змушує мене трохи напружитися. Справжня жива черниця. Проходить повз нас, у чорній загортці, в хустині, з якої лише обличчя визирає, і в усьому такому! Справжня черниця, серед свого природного оточення. І поводиться цілком натурально. Навіть не глянула на таксі. Я неначе на сафарі!

Я виходжу, плачу’ водієві і, йдучи до важких дверей, відчуваю, як у мені збурюється цікавість. Усередину саме ступає літня жінка, що, здається, знає, куди йти, тож я прямую за нею – коридором до каплиці. Коли ми заходимо, я відчуваю, як мене оповиває надзвичайне, побожне, майже ейфорійне почуття. Може, це все той дивовижний аромат у повітрі чи органна музика, але щось мене точно проймає.

– Дякую, сестро, – каже літня жінка до черниці й заглиблюється в каплицю.

А я стою нерухомо, мов зачарована.

«Сестро». Ого.

Сестра Ребекка.

І таке чорне струмливе вбрання, і світле, піднесене, типово чернецьке обличчя.

Сестра Ребекка з монастиря святої…

– Ви, схоже, трохи заблукали, люба моя, – каже черниця позад мене, і я аж підстрибую. – Вам цікаво було б побачити «Бевінґтонський триптих»?

– Ой, – озиваюсь я. – Гммм… Так. Звичайно.

– Це отуди, – показує вона.

І я йду вперед, сподіваючись, що зараз уторопаю, що воно таке, той «Бевінґтонський триптих». Може, статуя яка? Або гобелен?

Та, наблизившись до літньої жінки, я помічаю, як вона розглядає вітражі на всю стіну. І маю визнати: вони просто дивовижні. Тобто… погляньте лишень на цей величезний синій – у центрі. Він пречудовий!

– «Бевінґтонський триптих», – промовляє літня жінка. – Щось подібне годі навіть уявити, правда ж?

– Ого, – видихаю я побожно, дивлячись угору разом з нею. – Це прекрасно.

Це дійсно приголомшливо. Господи, справжній шедевр мистецтва завжди видно, еге ж? Коли натрапляєш на щось дійсно геніальне, воно само впадає в очі. А я ж навіть ніякий не знавець.

– Чудові кольори, – бурмочу я.

– А яка увага до дрібниць, – підхоплює жінка, стискаючи руки. – Просто незрівнянно.

– Незрівнянно, – повторюю я.

Я саме хочу щось сказати про веселку, дуже вдалу, як на мене, коли раптом зауважую, що ми з літньою жінкою розглядаємо не те саме. Вона втупилася в розмальовану дерев’яну штукенцію, якої я навіть не постерегла.

Я щомога непомітніше переводжу погляд і відчуваю гірке розчарування. Оце «Бевінґтонський триптих»? Але ж він анітрохи не гарненький!

– А оцей вікторіанський мотлох, – раптом суворо додає жінка, – просто злочин! Веселочка! Вас від неї не нудить?

Вона махає рукою на мій великий синій вітраж, і я ковтаю.

– Еге ж, – кажу я. – Це просто шокує, правда? Страшенно… Знаєте, я, мабуть, піду…

Я поспіхом задкую, доки вона нічого більше не встигла сказати. Пробираюся повз лавки, міркуючи, куди податися далі, аж тут подибую маленьку бічну капличку в кутку.

«Духовний прихисток, – написано на табличці. – Тут можна спокійно посидіти, помолитись і глибше пізнати католицьку віру».

Я зазираю до каплички і бачу там стареньку черницю, що сидить на стільці й вишиває. Вона осміхається мені, я нервово всміхаюсь у відповідь і ступаю всередину.

Сідаю на темну дерев’яну лаву, намагаючись не рипнути. Якусь хвилину я мовчу, бо надто приголомшена. Це просто дивовижно. Неймовірна атмосфера, цілковита тиша, непорушність… Я почуваюся надзвичайно очищеною і просвітленою просто тому, що опинилася тут. І знову трохи сором’язливо всміхаюся до черниці, а вона відкладає своє гаптування й дивиться на мене, ніби чекаючи, що я заговорю.

– Мені дуже подобаються ваші свічки, – кажу я приглушеним, шанобливим голосом. – Вони з «Габітат»?

– Ні, – відповідає черниця, трохи зчудовано. – Навряд.

– А, ну добре.

Я тихесенько позіхаю, бо мене й досі присипляє заміське повітря, і тут помічаю, що в мене надломився ніготь. Тож нечутно розстібаю сумку, виймаю пилочку й беруся його шліфувати. Черниця підводить очі, я засмучено всміхаюся, показуючи на свій ніготь (мовчки, бо не хочу порушувати цієї духовної атмосфери). Коли я закінчую, краєчок нігтя залишається облупленим, тож я беру швидкосохлий лак «Мейбеллін» і хутенько підфарбовую обпиляне.

Весь цей час черниця дивиться на мене з якимось незрозумілим виразом і, щойно я перестаю, питає:

– Люба моя, ви католичка?

– Ну, правду кажучи, ні, – зізнаюсь я.

– Ви про щось хотіли б поговорити?

– Та… не те щоб… – захоплено проводжу я пальцями по лаві, на якій сиджу, і дружньо всміхаюся. – Чудове різьблення, правда ж? У вас всі меблі такі гарні?

– Це ж каплиця, – відповідає вона, знову якось дивно зиркаючи на мене.

– Ой, я розумію! Але знаєте, тепер багато хто встановлює такі лавки у себе вдома. Загалом, вони в тренді. Я читала в «Гарперс» статтю…

– Дитя моє… – черниця підносить руку, перепиняючи мене. – Дитя моє, це місце духовного відпочинку. Місце тиші.

– Знаю! – зчудовано відповідаю я. – Я по неї сюди й прийшла. По тишу.

– Добре, – каже черниця, і ми знову замовкаємо.

Удалині починає бити дзвін, і я постерігаю, що черниця заходиться щось тихесенько, нечутно бурмотіти. Цікаво, що вона говорить. Це нагадує мені, як, плетучи, моя бабуся шепотіла, який робить візерунок. Можливо, вона заплуталась у гаптуванні.

– Ви дуже добре шиєте, – підбадьорливо мовлю я. – Що це буде?

Вона трохи здригається й відкладає вишивання.

– Люба моя… – озивається вона, глибоко зітхаючи, а тоді тепло всміхається до мене. – Люба моя, у нас дуже знамениті лавандові поля. Ви не хотіли б піти ними помилуватися?

– Ні, мені й тут добре, – радісно всміхаюсь я до неї. – Я дуже рада тут сидіти з вами.

Кутики губ у черниці трохи опускаються.

– А склеп? – питає вона. – Таке вас не цікавить?

– Не надто. Справді, не турбуйтеся. Мені не нудно! Тут просто так чудово. Так… спокійно. Неначе в «Звуках музики».

Вона витріщається на мене, ніби я кажу маячню, і мені спадає на думку, що вона, певно, пробула в монастирі дуже довго і не знає, що таке «Звуки музики».

– Це такий фільм… – берусь я пояснювати, а потім усвідомлюю, що вона може не знати навіть, що таке фільм. – Це ніби рухомі картинки, – обережно кажу я. – Їх показують на екрані. І там була така черниця Марія…

– У нас є крамниця, – палко уриває