Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

Владка: «Ідуть роботарі», «Чудесний генератор», «Аргонавти Всесвіту», «Сивий капітан», «Дорога скіфів». Перед самою війною схвилювали романи Олександра Казанцева: «Палаючий острів», «Арктичний міст».

Можливо, все те чтиво, всі ті враження були каталізатором духовного процесу, який привів мене до найдивнішої події всього життя, до зустрічі з чаклунським таємничим другом, котрий відтоді вже не покидав мене в найтяжчі хвилини земної містерії...

* * *
Хлопці, гайда на поле! Там, в глинищах, прадавню печеру відкриємо. Мо’, у ній булаву гетьманську чи шаблю козацьку віднайдемо. Може, стрілу предковічну чи списа... А ще, можливо, пришельців космічних сліди, що побували у нас на Землі... Хлопці, гайда у гори! Може, на скелях крутих, неприступних знайдемо дивний Жар-цвіт? Той, що приносить людям безсмертя, дарує любов. Невмируща любов для людей — хіба є щось чарівніше? Хлопці, гайда до далеких зірок! Для Землі — материнської нашої Хати — прокладемо нові шляхи — небувалі, казкові. Дівчата, гайда з нами! Для вас — ніжних і ясних — відкриваються нові світи. А без вас — цнотливих, пісенних — і Безмір нам не потрібний!..

Я зустрів його в лозах, коли сидів на березі ставка і милувався малесенькою пташкою, що звивала гніздечко не трьох очеретинах. Вітер розхитував ту химерну опору, проте притулок тримався на ній впевнено й надійно. Дитяча тяма моя дивувалася: чому пташечка не шукає спокійнішого притулку — десь на міцному дереві або на землі?

— А подумай гарненько сам — чому? — почулося збоку тихе запитання.

Я з подивом озирнувся. Нікого. Тиша. Шелестять очерети.

Стало лячно. Я зіщулився й знову задивився на гніздечко. А справді, чому пташечка вибрала таку хитливу опору?

У дитячій тямі пробігають різні відповіді, ніби миготять кадри химерного кіно. І десь у грудях хлюпає радість знайденої відповіді.

— Знаю, знаю! — гукнув я.

— Чому ж? — перепитав голос.

— Щоб жодна звірина... ні кіт, ані видра не дістали, — кажу я, вже не дивуючись голосу незримого співбесідника.

— А ще чому?

— Щоб дітки-пташенята не боялися вітрів! Бо змалку їх гойдатиме, лякатиме... а вони звикнуть!

— Молодець! Який ти молодець! А ще чому?

— Знаю, знаю! — вже захоплено сміюся я. — Я бачив, як вітер ламав товсті дерева, а очерет тільки гнеться... та й знову розгинається...

— Добре, синку... Добре...

Я знову лякливо оглядаюся. Синку... Хто мене так називає? Із-за лози наближається сусідський дядько з косою, під жовтими неохайними вусами в нього пихкає цигарка, скручена з газети, він підозріло дивиться довкола й запитує:

— З ким це ти гомониш?

— Ні з ким...

— Як то ні з ким? Я чув...

— Сам з собою...

— Гм. Сам з собою... Дивися, Сашко, аби в тебе ум за розум не зайшов. Коли будеш змалку балакати сам з собою, то...

Що «то» — дядько не доказав, а лиш покрутив пальцем біля скроні та й почвалав далі понад берегом.

Я ще трохи посидів біля ставка, міркуючи, що б то означало — зайшов ум за розум, а потім чкурнув додому. Химерний діалог з невидимим співбесідником вивітрився з свідомості: гульбища на вулиці, шкільний клекіт, читання книжок, слухання детекторного радіо у Стеценків — все це на деякий час викреслило чарівну подію. Та згодом в неї було несподіване продовження.

До Кагарлика приїхав мандрівний цирк. В якусь із літніх неділь Директор школи зібрав учнів і, домовившись з головою колгоспу «Перемога» про машину, доправив нас до райцентру. Балаган цирку було нап’ято на базарному майдані, в центрі містечка... На щитах та стінах будинків розклеїли афіші з малюнками еквілібристів, силачів та гімнастів. Особливо мене вразило зображення ілюзіоніста в тюрбані, у східному халаті: він та ще якийсь його помічник з людоїдським виразом на лиці розпилювали ящик, в якому лежала миловидна дівчина. Пилка вже заглибилася в тіло бідолашної циркачки, а вона весело усміхалася. Не пам’ятаю прізвища ілюзіоніста — чи то Сінг-Сінг, чи то Бадур-хан, — щось таке химерне, екзотичне, для тодішньої дитячої психіки фантастичне і захоплююче.

Я тоді вже перейшов, здається, в третій клас, таких класів було два чи три (вони називалися «а», «б», «в»), а оскільки до балагана впустили всю школу (сім класів), то пересувний цирк аж розпирало від крику та збудженого галасу. Видовище відбувалося вдень, крізь отвори вгорі лилися хвилі сонячних променів, над ареною пливла золотава імла. Було весело, тривожно, хвилююче. Вийшов розпорядник у дивному костюмі: ззаду два хвостики («як у жука-гнойовика», — сміялися учні), а спереду — ніби хтось викусив («мабуть, собаки вирвали шмат піджака», — аж заливалися шкільні дотепники). Він оголосив номер. Гімнасти (три хлопці і дві дівчини) стрибали, переверталися в повітрі, ліпили з своїх тіл розмаїті фігури. Потім з’явився блазень з червоним носом і дико розмальованим обличчям: він щось молов язиком, корчився на арені. Учні захоплено скрикували, коли з блазня спадали штани, проте ефект був не повний, бо під штаньми ще біліли підштаники. Проте зал реготав, а блазень виламувався ще старанніше. Пам’ятаю, що мені ті жарти не сподобалися. Не знаю чому, а було жаль чоловіка з розмальованою пикою і гидко від його натужних старань.

Виступали еквілібристи, жонглери. Дівчатка, стоячи на великій кулі, утримували рівновагу, а разом з тим кидали в повітря десятки різних предметів, не даючи їм впасти на землю. Учні шалено вітали їх бурхливими оплесками, разом з тим люто заздрячи («от якби мені так! а вони ж такі, як ми! еге, їх, мабуть, змалку дресирують, як щенят!»).

Але все те було ніщо порівняно з ілюзіоністом («фокусником», як всі ми називали того чудотворця