Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк 📚 - Українською

Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

299
0
03.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Слід «Баракуди»" автора Леонід Михайлович Тендюк. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 72
Перейти на сторінку:

— Під час шторму ми ж втратили орієнтацію у просторі — нічого не було видно, — згадав я страшні буремні дні, коли довелося блукати наосліп. — Отже, можливо, ми й справді, як твердить Альфред, на півночі, десь неподалік від Шрі Ланки чи Індії?

Кім Михайлович заперечливо хитнув головою.

— Ні, друже. Візуально орієнтацію ми тоді втратили, але… Скажи, да Гама, в який борт били хвилі? — ні сіло ні впало запитав він.

— У лівий, — водночас випалили ми з Альфредом.

— У лівий, — повторив командир. — Отже, вітер кружеляв справа наліво? Якщо це так, то ми не могли потрапити на північ від екватора, бо вітер тропічного циклону спрямований за годинниковою стрілкою лише в південній півкулі Землі. Ну, а потім таке: крім вітрів, нас несли ще й морські течії. Їх тут хтозна-скільки — потужних річок серед океану, хоч диявольську круговерть води переважно живлять Південно-Західна мусонна, Південна мусонна та Сомалійська течії. Від Носі Мазави й архіпелагу Чагос циклон поніс нас далеко на захід, течії ж продовжили його роботу.

— То, може, ми вже обігнули мис Доброї Надії чи Суецьким каналом проскочили в Атлантичний океан?

— Ти хочеш сказати: мало нам мороки з Гондваною — почнемо шукати затонулу Атлантиду?

— З мене досить і Гондвани! — заявив я, — Міраж, яким себе дехто тішить…

— Не слід, да Гама, про неї так говорити, — обурився Заєць, згадавши, мабуть, що він — морський геолог, фахівець із підводних хребтів та затонулих континентів. — Гондвана не вигадка й не химера, а реальність, яка, правда, ще вимагає доказів.

— Дивна реальність, яку треба довести, — скептично зауважив я.

— Коли вчені зберуть достатньо матеріалу, Гондвана стане сенсаційним дивовижжям — перед людством, можливо, відкриється сторінка загиблої цивілізації.

Він заходився вголос фантазувати, «малюючи» уявні гондванівські міста, що їх поглинули океанські води. Посилався на докази авторитетних колег, які відстоюють існування доісторичного материка. Згадував твердження свого кумира й тезки, відомого вченого Альфреда Вегенера про дрейф материків. Словом, Заєць ставав самим собою — як і на «Садку», задерикуватим, енергійним і напористим природознавцем, з яким я, звичайно, не міг змагатися.

Кім Михайлович мовчки слухав його пояснення. Потім він од пас пішов на корму готувати снасті. Хоч риба й не ловиться, все ж треба знову спробувати.

Зранку ми, скільки й вистачало сил, гребли, прямуючи на південь. Та зараз, коли сонце стало в зеніті й почалася жара, зупинилися.

Лота доплітала обворсану циновку, Барарата лежав у затінку вітрил, перламутровою скалкою вирізаючи з кокоса фігурку якогось божка. Альфред і я, випроставшись у човні.— затекли ноги, — розминалися.

Заєць не переставав говорити. Мені набридла його наукова сповідь.

Щоб якось зупинити потік того красномовства, я, уздрівши за бортом лакани (такого тут раніше не траплялося) батіг синьо-зеленої водорості, вихопив його з води й простяг геологу.

— О! — загнувшись, зрадів Альфред. — Будемо, Васько, обідати.

— А хіба можна ці водорослини їсти?

— Звичайно, можна, — підтвердив він. — Як ви вважаєте, Кіме Михайловичу? — звернувся до командира, тримаючи над головою зубчатий, покритий слизом батіг.

— Синьо-зелений? — глянув Кім Михайлович. — Та…

Лота його випередила, не давши закінчити фрази.

— Можна, Альфреда, можна! Цара манга-майцо бозака,[14] — засокоріла вона.

— Ну, якщо Лота дозволяє, тоді можна.

Кім Михайлович порізав батіг на п'ять однакових частин і передав кожному з нас.

Ми заходилися їсти.

Волога морська трава лишала в роті гіркуватий йодистий присмак.

Альфред, притьмом упоравшись з «обідом», облизував перешерхлі губи, поглядаючи на воду, чи немає там іще морської трави. Більше не було. Незрозуміло, звідки взялася ця. Адже тутешні води пустельні. Не інакше — в бурю занесло з мілководдя якого-небудь сусіднього атола.

— Сподобалася? — запитав Кім Михайлович.

— Ще б пак, — відповів геолог. — Травичка, як казав один мій знайомий, шик-модерн.

— І я так вважаю. Гарна!

Зголоднілі, ми до пуття не знали, що їмо… Вже потім Наташа — вона ж бо у мене біолог — пояснила: синьо-зелені водорослини — постійний харч морського зайця, молюска Aplysia, з якого фармакологи виготовляють лікарський препарат аплісіатоксин.

— І ви їх їли? — здивувалася.

— Аж за вухами лящало. Особливо Заєць.

— Ризиковано, Васильку, — нахмурила брови. — Рослина та їстівна тільки для морського зайця. Ну, та могло статися, що то лише її різновидність. А отже, нешкідлива.

Усього цього ми не знали. А якби знали, то, по-перше, не стали б їсти. По-друге, я б уже не втерпів — доповів би Зайцю, що він об'їдає свого морського родича.

Розплутавши схожу на перемет волосінь, Кім Михайлович жбурнув її у воду, сподіваючись що-небудь уловити.

Риба не йшла. Тільки акула, довжелезна тигрова акула-людоїд неподалік від човна описувала широкі кола.

— Ач клята! Шастає, винюхує,— вилаявсь Альфред.

Акула було вже від нас одстала. Сьогодні вона знову з'явилася. Її поява, як і раніше, злякала Барарату.

Та тепер він не жахався, не падав ниць, а, заломивши руки, як маг, шептав:

Акіо, акіо! Вакінделані

Ціока манара ріводахі ріводраномасінані.

Акіо, акіо! Маті андро — моді…

— Що він говорить, Лото? — звернувся я до нашої подорожанки.

— Васка-Кваска, — сумно зітхнула дівчина. — Акіо хоче Барарата смерть! Барарата просить акіо: як на неба місяць тонкий та свіжа вітра а моря вночі,— щоб акіо пливла далеко-далеко.

— Невже вона збирається нападати?

— А біс її знає! — зиркнув на акулу Альфред.

Зробивши розминку, ми вляглися на лавах упродовж бортів. Поки спаде спека, треба перепочити, щоб з новими силами взятися за весла.

Небо лило на плаский океан — ну, справжній тобі стіл! — сонячну повінь. Вона, здавалося, сповнює синю глибину й проникає

1 ... 15 16 17 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"