Читати книгу - "Велика, більша й найбільша, Єжи Брошкевич"

На вершину горба я вилетів птахом і, не даючи водієві навіть отямитися, сам, мало не на двох колесах, помчав направо. Фари я тієї миті погасив, щоб спершу могло здатися, ніби до розтоки ще не доїхали.

А коли вони, врешті, збагнули, що це не той шлях, було вже пізно. Я мчав нерівним розбитим гостинцем униз, назустріч армії, що гнала німців.

У ту мить я знову став “клятим дідьком”. Дорога спускалася вниз широкою дугою, і ніщо не могло мене затримати. Для чотирьох людей з черепами на кашкетах я був тієї миті в’язницею на колесах. Дверцята вони змогли б відчинити тільки гранатами. А гальма? Цього разу я поводився так, ніби ніколи в житті не мав гальм. Ні ножних, ні ручних, ані моральних-взагалі ніяких. Ну, і завіз їх у саму середину танкової колони, що сунула назустріч.

Тут я загальмував і сам люб’язно розчинив дверцята. Але зробив я це тоді, коли нас уже оточили солдати.

Ох, мої голуб’ята! Це була одна з найкращих хвилин у моєму житті. Я взяв у полон чотирьох бандитів і допоміг покласти край їхнім розбоям. І сам я зміг нарешті розпочати битися за справедливе діло.

Відтоді я робив усе, що тільки міг. До ремонтних майстерень заглядав дуже рідко — лише тоді, коли справді мені бракувало сили.

Капітан довгенько мовчав. На подвір’ї було тихо, лише здалеку долинав міський гамір, неначе відгомін військових колон, що мчать пустелею.

Горошок і Іка теж мовчали. Нарешті Капітан знову озвався:

— Так, де я тільки не бував! Усього не розкажеш.

Попервах я працював у польовому шпиталі і заприятелював зі своїм новим водієм майже так, як з Емілем.

То був молодесенький хлопчина, веселий і сміхотливий, щиро закоханий у свою наречену. Звали його Гамаль. Він був єгиптянин.

У нього була тільки одна вада: любив швидко їздити. Мчав навзаводи навіть тоді, коли в тому не було жодної потреби.

Я легко тут зарадив. Тільки-но я відчував, що Гамаль затіває забаву, я сам регулював швидкість. Він міг натискати на газ скільки завгодно — я їхав не швидше, аніж того вимагали правила чи просто здоровий глузд.

Чому? А тому, що жодному порядному автомобілю, який має хоч краплю мастила в коробці швидкостей, не подобається, коли в нього погнутий бік або розбиті фари тільки через те, що у водія смальцю в голові не вистачає.

Гамаль нарешті схаменувся і припинив свої недоречні розваги.

Та якось… Якось, коли Гамаль хотів їхати поволі, я почав гнати наввипередки з літаком.

Стояли ми тоді в оазі Каттара, розташованій за двісті кілометрів на південний захід від Олександрії. В Африці вже майже не було німців. Вони відбивалися ще тільки в Тунісі. Отже, було спокійно.

Але, але… чи знаєте ви, що таке оаза?

Отож оаза — це райський куточок, який трапляється в підступній і грізній пустелі. От гляньте-но.

Як тільки Капітан сказав: “От гляньте-но”, його передня шибка, за якою досі нерухомою темно-сірою стіною стояв туман, почала світліти. Вона спалахнула, немов той екран увімкнутого телевізора.

— Що це? — пошепки спитала Іка.

— Це моя пам’ять і ваша уява, — сказав Капітан. — Це оаза Каттара.

— Як гарно, — прошепотів Горошок.

Справді, видовище було дуже гарне. Під чистим, осяяним сонцем небом білі будиночки без вікон зі склепистими дахами і високі нерухомі пальми. Перед одним будиночком— араб у чорному бурнусі, поряд — два верблюди. Ось із будиночка вийшла дівчина з глеком на голові. Вона мала чудесні великі очі і йшла, мов танцюристка.

А перед третім, найбільшим, будиночком стояв сам Капітан. Він був чистий і лискучий, скромний, проте елегантний.

— Це я, — сказав Капітан. — А он Гамаль.

З будиночка вийшов молодик, несучи на плечах брезентовий мішок, всміхнувся комусь, сів у машину, і Капітан рушив.

Картини мінялися, як у фільмі. Проплив пальмовий гай, моріжок, порослий випаленою травою, де паслося троє віслюків. І раптом за високою дюною показалося сіро-жовте, як левова шкура, море піску.

— А це Сахара, — сказав Капітан.

То було величне видовище… Теж гарне, але й суворе.

Чорна дорога звивалася серед голих, осяяних сонцем дюн. Навіть небо здавалося не таке ясне серед безгоміння і пустки. Воно само ставало сіро-жовте, важке й пустельне.

— Сахара? — прошепотів Горошок.

— Так, — підтвердив Капітан.

Образ пустелі поступово збляк, потемнішав і відплив у морок.

— Так от, того дня, — вів далі Капітан, — ми з Гамалем мали відвезти пошту з оази до Олександрії, а в Олександрії забрати різні медикаменти для епідеміологічної станції, розташованої в оазі.

Дорога до міста була легка. Навіть спека не дуже дошкуляла. За чотири години ми дісталися Олександрії, і Гамаль устиг заскочити до своєї нареченої.

До Каттара ми вирушили по обіді. Але щойно виїхали знову на пустельний гостинець, як мене охопив якийсь неспокій. Небо було ще зовсім чисте, але на високих дюнах почав куритися пісок.

Гамаль нічого не зауважив. Він був щасливий і замріяний і то мугикав пісеньку, то знову розповідав мені про свою дівчину. Він кохав її. Але я не міг слухати.

Я відчував, як від хвилювання у мене м’якшають шини і пересихає в карбюраторі. Я збагнув, що заноситься на бурю. Сонце меркло. Дюни поступово прибрали кольору темної криці.

Гамаль віз ліки. Йому наказано їхати обережно і поволі. Він не поспішав. Що я мав діяти?

Вам треба знати, що піщана буря в Сахарі — це гірше від усіх європейських хуртовин, громовиць