Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Оповiдання, Марко Вовчок 📚 - Українською

Читати книгу - "Оповiдання, Марко Вовчок"

319
0
09.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Оповiдання" автора Марко Вовчок. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 22
Перейти на сторінку:
то страшно стане.

Приїхали до прийому, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене — хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх… Господи, боже мiй! Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю поховала їх обох!..

VII

Привели мене у темну якусь хатину — землянка, чи льох, чи що воно таке, не скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, невмиваний, пiд щетиною увесь, як їжак. Се буде їх старший, дядько…

Кланяюсь, прошу: "Не оставте ласкою вашою, добродiю, i моїх синiв!"

Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна i на дiток дещо…

— Не журись, старушка! — прохрипiв. — Трошки вашi синки поскучають — без того не можна в свiтi, а там злюбиться: молодцi будуть, от як i я, примiром кажучи!

Поглянула я тодi спильна на його: червоний, обдутий якийсь вiн, очi в його якось померхли… Боже ж мiй! А мої сини, мої голуби сизi! Що у їх душа тепереньки свята, i погляд ясний, i любi обличчя квiткою процвiтають!..

VIII

Попрощалися. Провели мене дiти за мiсто… От iще й досi, як вибереться лiтом день гарячий, душний, то й згадаю собi те прощання наше: от iдемо мiстом… позачинюванi будинки, запинянi вiкна скрiзь; за мiстом соснина темна, далека заступила шлях пiскуватий; суне перед очима по пiску рипливий вiз, на небi сонце пекуче…

IX

Зосталась я сама-самiсiнька, недугуючи. Нi сну менi, нi одпочинку. Роблю через силу, нiчого не знаю, не чую…

Минає рiк, i другий, i п'ятий…

Обняла мене мов хмара чорна; тiльки й свiтяться менi, як двi зiроньки темної ночi: то дiтоньки мої!

По рiздвi сиджу я одного вечора, так уже у пiзнi лягови, пряду… Надворi завiрюха, аж у вiкна б'є, i свiтло мигтить…

Коли — стук-стук! Одчиняю — Василь!

— Василечку, синочку мiй! А Андрiйко де?..

— Нема вже, мамо, Андрiя! Лiг Андрiй, мамо, та й не встане вже!..

А я наче знала: я його щодня в бога, щоночi оплакала!.. А жити б такому та жити! На вирiст, i на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за батьком i на той свiт погнався!..

— Зстарiли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?..

— А так менi жилося: устаю — плачу i лягаю — плачу, так менi жилося!

— Я, мамо, до вас умирати прийшов!..

Придивлюсь до його, — лишенько моє!.. Воно й молоде, та вже надломлене!..

— Синочку мiй! Бодай би я не дiждала твого слова почути!

Отже, то щира правда була, що вiн сказав. Тане й тане мiй Василько як свiчка. Полежав, похирiв — та навеснi й переставився. Де йому й жити було! Воно й росло так, аби слава, а тiї виправки та походи силу з його усю вибрали…

— Не на те народивсь, моя мати, щоб менi людей на вiйнi тратити! — було каже. — Не для таких, як я, вiйна, й войовник з мене не жвавий!

Як уже в тяжкому недузi лежав, то все, було, дума та дума, та дума собi.

— О боже, боже! — заговорить. — Який у тебе свiт красний! А я й не наживсь у свiтi, а я й не навчився, а я й не знаю нiчого!..

I в останню годину промовив:

— Не жив я, мамо, на свiтi! Тiльки збирався жити!.. Молоде, то як косою скосило… А я зосталася…

Х

Тiльки менi й потiхи, що коли присняться мої дiтки.

Та все сняться вони маленькими, а парубками нiколи не присняться.

I як живiї вони стоять перед душею моєю: Андрiйко веселий, кучерявий, нiби по хатi бiгає та гомонить, а в хатi ясно-ясно! Василько над квiтами та зiллям сидить, задумався…

Прокинусь… пусто! Робота дожидає; треба жити, треба дiло робити, треба терпiти горенько…

Живу… Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю… якось дурнiшаю, якось туманiю, наче жива у землю входжу…

МАША
(на русском языке)
IЗ ЗБIРКИ "РАССКАЗЫ ИЗ РУССКОГО НАРОДНОГО БЫТА" I

Не родись ты пригож, а родись счастлив, говорят, и правду говорять истинную! Меня в молодости красавицею величали, а счастье-то мое какое! Ох, много я изведала на своем веку! Муж у меня был буйный, грозный. А вот сестра из себя невглядная была, и слабая такая, хилая, худенькая, да талан ей бог послал: муж в ней души не чаял, и деточки росли. Бывало, как приедет мой хмельной да разбушуется, выгонит меня — хоть на дворе мороз трещи, хоть дождь лей: ему нипочем, не пожалеет, — я пойду к сестриному окошечку, постою, погляжу… Сидит она с мужем, говорят себе любовно, тихо у них да согласно. Слава богу, подумаю, хоть сестре талан вышел! Бывало, и не зайду к ним, не покажусь: что их собою печалить!

1 ... 15 16 17 ... 22
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповiдання, Марко Вовчок», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповiдання, Марко Вовчок"