Читати книгу - "Вітряк, Славчо Чернишев"

Це було так просто й зрозуміло, що інші тільки очима лупали. І справді, чому б за ним не простежити? А з суперечок не буде пуття.

— А чи не краще обслідувати печери? — запропонував Колка.

— Правильно! — схопився Максим.

У всіх аж мурашки забігали по спині. Хлопці переглянулись. Це була смілива пропозиція.

— Молодець, Колка! — радісно вигукнув Сашо. — Та саме про це ж і я говорив!

— Забагато вихваляєшся! — насмішкувато глянув на нього Колка. — Так кажеш, квити, га?

Вони знову посідали й почали міркувати, як і коли пробратися в печери. Справа була небезпечна. Старик не повинен їх бачити, бо він підозрілий. Виходить, тільки вночі. А вночі могли наскочити на прикордонний патруль. Залишався один шлях: вода. Прибій міг розбити барку об круті скелі або кинути на підводне каміння. Небезпека посилювалась тим, що з боку моря не можна підійти до печери непомітно: якщо там є люди, вони побачать хлопців, сховаються і виловлять їх, мов курчат. А крім того, ніхто з них ще досі в печерах не бував. У хлопців аж кров у жилах холола. Кожен гарячково шукав виходу з тяжкого становища. А виходу не було.

— Пропоную повернутися до першої пропозиції, — сказав Андрій. — З неї найзручніше починати. До того ж і найлегше. Давайте простежимо за стариком. Але, на мою думку, малоймовірно, що печери можуть бути складом. По-перше, вони ще не вивчені, там, певно, багато несподіванок і небезпек. Правда, дехто може твердити, що контрабандисти віддають перевагу саме таким печерам, але це просто фантазія. По-друге, катер лазів навряд чи пройде до печер. Взагалі, я не думаю, щоб новий склад був під самим носом військової бази. Не віриться, щоб і старий мав щось спільне з ним, але догнав, не догнав, а погнатися можна.

Його слова зовсім приголомшили хлопців. Їм почало здаватись, що й насправді все це — чистісінька вигадка.

— Тепер я згадав, — знову обізвався Андрій, — що ми проґавили важливий момент. Коли Сашо нам повідомив про рибальський човен, нам треба було розгледіти його н бінокль. Він, певно, був десь недалеко.

— Правильно! — вдарив себе долонею по лобі Максим. — А бодай тобі!.. Але ж ти не забувай, що вся наша увага тоді була зосереджена на каві!

— Досить! — плюнув Колка. — Сто чортів!

— Слухайте, що я вам скажу, — почав знову Сашо. — Годі про це. Що було, те спливло. І навіщо стежити за цим придуркуватим дідом? Ось побачите, він просто божевільний і більш нічого. Давайте заглянемо в печери. Даю голову навідріз, що кава там!

— Цікаво, — скипів Колка. — Недавно розпинався, що старик — контрабандист, і навіть його очі впізнав, а тепер почав зовсім інше. Ну гаразд, те, що ви кажете про печери, — можливо, так воно й є. Але хто ж годує цього божевільного? Таке питання можна задати?

— Божевільні їдять мало, — філософським тоном промовив Сашо.

Колка глянув на нього насмішкувато. Саша це розізлило:

— Ну там трохи рибки і все…

— А хіба божевільні рибу ловлять? — хитро спростував його Колка. — Виходить, треба за ним простежити!

— Так і зробимо! — вирішив Максим. — Тільки треба, щоб він весь час був у нас перед очима…

Всі замислились. У Саша рішення було вже готове, але, захоплений думкою про похід у печери, він промовчав, сподіваючись, що хлопці нічого не придумають і відмовляться переслідувати старого.

— За дюнами є дачі, — не витримав нарешті. — Що тут багато роздумувати! Більшість їх, мабуть, націоналізована. Знайдемо вільну дачу, наймемо її в управі, та й усе.

— Дуже близько до вітряка, — заперечив Максим. — Старик помітить, що ми за ним стежимо. А це небезпечно. Може все зіпсувати.

— Не помітить! — захопився знову Сашо. — Будемо ловити рибу або… та врешті щось придумаємо.

— Що там «придумаємо»! — визвірився Колка. — Що б ми не придумали, старик зрозуміє. І знову перенесуть склад, якщо він і справді в печерах.

Справа знову почала зволікатись. Максим сказав:

— Зрозуміло, що здаля ми за ним стежити не зможемо. Влаштуємось на дачах. Не забувайте, що ініціатива на нашому боці. Доки він пронюхає, ми його й накриємо.

— Цілком вірно, — авторитетно заявив Андрій. — Давайте підемо на місце, там і вирішимо.

Вони повставали і, незважаючи на обідню спеку, подалися спочатку до містечка, а звідти на дачі.

Задихані й стомлені йшли хлопці довгим курним шляхом. Гарячий порох, змішаний з піском, пік у ноги. Місцями шлях був страшенно розпечений, і вони сходили вбік, але там ноги колола гостра суха трава і згонила їх назад на дорогу. День видався сліпучоясний і жаркий. Ні тіні, ні вітерця. В роті в них давно пересохло, але води ніде не було. Вони йшли, похнюпившись від спеки, й думали, що в цей неймовірно світлий день, коли навкруги так сонячно, коли небо і море такі блакитні, не може бути ніяких таємниць і що все це — чистісінька вигадка, плід розгаряченого пекельною спекою мозку. Хлопці самі дивувались тому, що ще й досі йдуть під цим пекучим сонцем, вгрузаючи по кісточки в розпечений порох цього нескінченного безлюдного шляху; дюни їм здавалися пустелею, таємниця, зв'язана із стариком та печерами — міражем, безглуздими сумнівами. Хотілось повернутися до затоки, туди, де розкинувся міський пляж, де стояли запорошені, прив'ялі акації, полежати в холодку, а перед заходом сонця скупатись у теплому морі. Але все-таки вони йшли далі. Дачі притягали їх до себе якоюсь дивовижною, таємничою силою.

Дорога звернула в розжарені оранжеві дюни, від яких пашіло, як з печі, і в бідній декоративній зелені перед хлопцями відкрилися червоні покрівлі дач. Було тихо, безлюдно, і на хлопців дихнуло якимсь особливим сумом, передчасним для цієї пори літа, але властивим південному краєві, який немилосердно палить сонце. Їм знову