Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста, Чарльз Діккенс"

Тут Ной почав корчитись і звиватись, мов в’юн, тим самим даючи зрозуміти, що звірячий напад Олівера заподіяв йому тяжкі внутрішні ушкодження, які завдають нестерпного болю й страждань.

Побачивши, що від цієї новини містерові Бамблу геть відібрало мову, Ной постарався ще дужче його вразити й заходився нарікати на свої страшні рани вдесятеро голосніше. Коли ж він помітив джентльмена в білому жилеті, що саме простував двором, вереск його став зовсім несамовитим, бо хлопець правильно зметикував, що корисно було б привернути увагу й викликати обурення ще й згаданого добродія.

Увагу джентльмена Ной привернув дуже швидко. Не зробивши й трьох кроків, той гнівно крутнувся на підборах і запитав, чому оте щеня виє й чому містерові Бамблу не пригостити б його палицею так, щоб його зумисні голосові вправи стали мимовільними. На що містер Бамбл відповів:

- Цього бідолашного хлопчину з дитячого притулку, сер, мало не вбив - ну, ще трохи - і вбив би - отой малий Твіст.

- Грім і блискавка! - вигукнув джентльмен у білому жилеті, зупиняючись мов укопаний.- Я так і знав! З самого початку в мене виникло якесь передчуття, що цей зухвалий дикун потрапить на шибеницю!

- Сер, він намагався вбити і служницю,- додав містер Бамбл, обличчя якого сполотніло.

- І хазяйку,- докинув містер Клейпол.

- Ти, здається, казав, що й хазяїна теж, Ною? - спитав містер Бамбл.

- Ні, хазяїна нема вдома, а то б він його вбив,- відповів Ной.- Він божився, що уб’є.

- Ага, кажеш, божився, що уб’є? - перепитав джентльмен у білому жилеті.

- Атож, сер,- підтвердив Ной.- А ще, сер, хазяйка питає, чи не міг би містер Бамбл зайти до нас і відшмагати Олівера, бо хазяїна нема вдома.

- Авжеж, хлопчику,- мовив джентльмен у білому жилеті, приязно всміхаючись, і погладив Ноя по голові, яка була щонайменше на три дюйми вища від його власної.- Ти гарний хлопчик, дуже гарний. Ось тобі пенні, Бамбле, ціпок при вас? То прямуйте до Сауербері. І дійте рішуче. Не щадіть його, Бамбле.

- Не щадитиму, будьте певні, сер,- відповів бідл,- поправляючи намотаний на кінці свого ціпка батіг, що призначався для екзекуцій.

- І Сауербері скажіть, щоб не щадив. Бо без кулака і різок йому нічого не втовкмачиш,- мовив джентльмен у білому жилеті.

- Неодмінно скажу, сер,- відповів бідл.

І ось, прибравши належного вигляду, з трикутним капелюхом на голові й з ціпком у руці містер Бамбл у супроводі Ноя Клейпола підтюпцем подався до поховального закладу.

Становище там аж ніяк не поліпшилося. Сауербері ще не повернувся, а Олівер і далі з неослабним завзяттям гатив у двері льоху. Почувши від місіс Сауербері й Шарлотти, що Олівер лютує, як дикий вепр, містер Бамбл обачно вирішив спершу провести переговори. З цією метою він спочатку грюкнув ногою в двері, а тоді, наблизивши губи до замкової щілини, промовив басовито й поважно:

- Олівере!

- Випустіть мене! - озвався з-за дверей Олівер.

- Ти впізнаєш, хто з тобою говорить? - запитав містер Бамбл.

- Впізнаю,- відповів Олівер.

- І ти не боїшся? Не тремтиш, чуючи мій голос? - спитав містер Бамбл.

- Ні! - зухвало відповів Олівер.

Ця несподівана відповідь, така не схожа на ту, яку містер Бамбл сподівався почути, його ошелешила. Він позадкував від замкової щілини, випростався на весь зріст і в німому подиві обвів поглядом присутніх.

- Ох, містере Бамбл, він, певно, збожеволів,- сказала місіс Сауербері.- Жоден хлопець, навіть недоумкуватий, не насмілився б так, розмовляти з вами.

Глибокодумно помовчавши, містер Бамбл відповів:

- Ні, це не божевілля, моя пані. Це м’ясо.

- Що? - видихнула місіс Сауербері.

- М’ясо, моя пані, м’ясо! - з притиском, суворо відповів Бамбл.- Ви перегодували його м’ясом. Ви штучно збудили в ньому душу й бунтарський дух, яких не годиться мати людині в його становищі. Це вам, місіс Сауербері, підтвердять і члени парафіяльної ради, а вони філософи-практики. Нащо біднякам душа і дух? Досить і того, що ми підтримуємо життя їхнього тіла! Якби ви годували хлопця кашею, пані, цього ніколи б не сталося.

- Боже, боже! - скрикнула місіс Сауербері, покаянно зводячи очі до кухонної стелі.- От до чого призводить щедрість!

Щедрість місіс Сауербері полягала в тому, що вона великодушно згодовувала Оліверові гидкі недоїдки, яких ніхто інший їсти б не став. Отже, вона виявила неабияку покірність і жертовність, добровільно погодившись прийняти на себе тяжке звинувачення містера Бамбла, яке - віддамо належне цій жінці - було цілком безпідставне, бо вона не заслужила його ні помислом, ні словом, ні ділом.

- Ну, так от! - мовив містер Бамбл, коли жінка знов опустила очі додолу.- Єдине, що можна зараз зробити, єдиний відомий мені засіб - це залишити його на день-два в льоху, щоб він трохи охляв, а тоді випустити й годувати самою тільки кашею, аж поки скінчиться термін навчання. Він з поганої родини, місіс Сауербері. Страшенно запеклі люди! І вихователька, і лікар розповідали, що мати його приволоклася сюди в неймовірно тяжкому стані - на її місці будь-яка порядна жінка була б умерла на кілька тижнів раніше.

Коли містер Бамбл вимовив цю фразу, Олівер, який розчув тільки, що знову згадано його матір, закалатав У двері так люто, аж заглушив усі інші звуки.

І саме в цю мить повернувся містер Сауербері. Вислухавши розповідь про Оліверів злочин - а обидві жінки не шкодували чорної фарби, щоб викликати трунареве обурення,- він одімкнув двері й за комір витяг свого збунтованого учня з льоху.

Одежа Олівера була подерта його мучителями, обличчя - в синцях і подряпинах, чуприна розпатлана, але щоки й досі пломеніли від гніву, і коли хлопця витягли з темниці, він глянув на Ноя з ненавистю, засвідчивши тим, що дух його аж ніяк не зламано.

- Герой, що й казати! - мовив Сауербері і, струсонувши Олівера, дав йому ляпаса.

- Він обзивав мою матір,- відказав Олівер.

- І що з того, невдячний мерзотнику? - вигукнула місіс Сауербері.- Твоя мати заслужила