Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

- Га-га-га! На­ле­житься! Адіть, як він со­бі ви­мір­ку­вав! А чи ти знаєш, дур­ний му­дю, що ти ту кож­дий день, кож­ду го­ди­ну на моїй лас­ці ро­биш? Як я не схо­чу, та й те­бе не­ма, на­же­ну тя, та й іди то­ді про­це­суй ме­не!

На та­ку мо­ву Бе­недьо не най­шов уже ні­якої від­по­ві­ді. Він по­ну­рив го­ло­ву і мов­чав, але сло­ва бу­дов­ни­чо­го гли­бо­ко за­па­ли йо­му в ду­шу. Прав­да, він і до­сі не раз чу­вав та­кі сло­ва, але ні­ко­ли до­сі во­ни так не вра­зи­ли йо­го, ні­ко­ли не виз­ва­ли в йо­го ду­ші та­ко­го го­лос­но­го по­чут­тя несп­ра­вед­ли­вос­ті та при­тис­ку. «Нев­же ж се прав­да? - ду­ма­ло­ся йо­му.- Нев­же ж ро­біт­ник зав­сіг­ди ро­бить на єго лас­ці? А ко­ли ро­біт­ник сяк-так жив, то, зна­читься, та­кож тілько з єго ла­с­ки? А з чиєї ж лас­ки ме­не ска­лі­чи­ла пі­дой­ма? А ко­ли він раз у раз та­кий лас­ка­вий на ро­біт­ни­ка, то чия ж лас­ка те­пер ви­га­няє ме­не з за­ріб­ку на го­лод­ну смерть? Та ні, щось во­но, ба­чу, не так! Чи бу­дов­ни­чий дер­жав ме­не до­сі при жи­т­тю, о тім я не знаю, але то знаю, що з єго лас­ки я ска­лі­че­ний, сла­бий і без ро­бо­ти!»

- Ну, що,- пе­рер­вав йо­го гад­ку бу­дов­ни­чий,- чо­го ж ти сто­їш? За­би­рай­ся від­си!

- Та я па­ну ту міс­ця не зас­тою, за­бе­ру­ся. Лиш усе-та­ки ме­ні здає­ся, що то не так по­вин­но бу­ти, як пан ка­жуть.

- Що, що? Ти ме­ні хо­чеш на­уку да­ва­ти? Ну, доб­ре, ну, ка­жи, як по­вин­но бу­ти?

- Ви, па­не, по­вин­ні зна­ти, що й ви так са­мо слу­га, як я, що ко­ли би вас не най­ми­ли до ро­бо­ти так, як ме­не, то й ви би мер­ли з го­ло­ду так, як і я.

- Ха, ха, ха! Ти, пев­но, на бер­ло­зі ле­жа­чи, та­ко­го ро­зу­му на­б­рав­ся! Ну, ну, го­во­ри да­лі, як ще по­вин­но бу­ти?

Будовничий сто­яв пе­ред Бе­недьом, узяв­ся за під­бо­ки і смі­яв­ся, але йо­го здо­ро­ве ли­це, чер­во­не, як бу­ряк, по­ка­зу­ва­ло, що злість у нім ки­пі­ла і в кож­дій хви­лі го­то­ва бу­ла ви­бух­ну­ти з-по­за си­лу­ва­но­го смі­ху. Але Бе­недьо не зва­жав ані на йо­го сміх, ані на йо­го злість. По­чут­тя діз­на­ної крив­ди до­да­ло йо­му смі­лос­ті.

- А так іще по­вин­но бу­ти,- ска­зав він твер­до,- що­би ви, па­не бу­дов­ни­чий, не збит­ку­ва­ли­ся над бід­ним ро­біт­ни­ком і не до­рі­ка­ли йо­му бер­ло­гом, бо ще хто знає, що й вас мо­же че­ка­ти.

І за­тим, не че­ка­ючи на від­по­відь бу­дов­ни­чо­го, Бе­недьо від­вер­нув­ся від нього, взяв свій мі­шок, ска­зав про­чим ро­біт­ни­кам: «бу­вай­те здо­ро­ві, брат­тя»,- і вий­шов з пла­цу на ву­ли­цю.

А те­пер ку­ди? Бід­ний Бе­недьо всю на­дію пок­ла­дав на то­ту ро­бо­ту. Він знав, що та­ко­го сла­бо­го де­ін­де не прий­муть. А те­пер, ко­ли й ця пос­лід­ня на­дія роз­ві­ялась, він став на ву­ли­ці, мов при­би­тий, не зна­ючи, ку­ди по­вер­ну­ти­ся. До­до­му йти? Там ста­ра ма­ти че­кає на йо­го за­ро­бок. Іти шу­ка­ти ро­бо­ти? Але де? Ні­від­ки не вид­но бу­ло на­дії. Ко­ли втім прий­шло йо­му на гад­ку вда­ти­ся до ви­що­го па­на, ніж бу­дов­ни­чий, до са­мо­го Ле­она, і про­си­ти йо­го, щоб прий­няв на ро­бо­ту.

Коли він все те роз­ду­му­вав, сто­ячи на ули­ці пе­ред пла­цом, де бу­ду­вав­ся дім, над­біг піс­ла­нець, кот­рий го­лос­но зак­ли­кав, що­би пан бу­дов­ни­чий ішов до па­на. Бу­дов­ни­чий зди­ву­вав­ся і за­пи­тав, чи пан уже приїхав з Від­ня?

- Приїхав учо­ра вно­чі і про­сить, що­би пан шви­денько прий­шли до нього.

Будовничий, а за ним і Бе­недьо піш­ли до Ле­она. Той хо­див по под­вір’ї, а по­ба­чив­ши під­хо­дя­чих, пі­шов суп­ро­ти них.

- Маю з па­ном не­ве­лич­ке дільце,- ска­зав він, при­ві­тав­ши бу­дов­ни­чо­го, по чім, звер­нув­ши­ся до Бе­не­дя,- спи­тав:

- А ти за чим?

- Та я, про­шу па­на, хо­тів би ста­ти на ро­бо­ту,- ска­зав Бе­недьо.

- То не до ме­не на­ле­жить, про­си па­на бу­дов­ни­чо­го.

- Я вже про­сив, але пан бу­дов­ни­чий не хо­чуть…

- Розуміється, що не хо­чу,- вмі­шав­ся бу­дов­ни­чий.- То той сам,- ска­зав він, звер­та­ючись до Ле­она,- кот­рий при зак­ла­ди­нах зіс­тав ска­лі­че­ний че­рез своє нед­бальство. Що ме­ні з та­ко­го ро­біт­ни­ка! Та й, впро­чім, він те­пер сла­бий, а я ро­біт­ни­ків маю до­сить.

- Ага, то той сам! - на­га­дав со­бі Ле­он.- Гм, во­но б то ви­па­да­ло щось для нього зро­би­ти, будь-що-будь.- І до­дав, звер­та­ючись до Бе­не­дя: - Ну, ну, якось-то бу­де, заж­ди ту, по­ки тебе не зак­ли­чу. От ту сядь на га­нок та й по­сидь.

Довго во­ни оба бе­сі­ду­ва­ли. Бе­недьо за той час си­дів на ган­ку і грів­ся на сон­ці.

Аж ось по які­мось ча­сі вий­шов бу­дов­ни­чий, який­сь тро­хи кис­лий, і, не звер­та­ючії ува­ги на Бе­не­дя, пі­шов. По кі­ль­кох хви­лях вий­шов і Ле­он.

- Ти пот­ре­буєш ро­бо­ти? - спи­тав він Бе­не­дя.

- Та пев­но, про­шу па­на, чо­ло­вік з ро­бо­ти жиє, то ро­бо­та для нього то са­мо, що життя.

- Та бо, ви­диш, бу­дов­ни­чий не хо­че тя ма­ти ту в Дро­го­би­чі. Але ти не жу­ри­ся, я за­чи­наю за­раз бу­ду­ва­ти в Бо­рис­ла­ві но­вий млин па­ро­вий, то вже там бу­деш ма­ти ро­бо­ти до­сить.

- В Бо­рис­ла­ві?.. Млин па­ро­вий?..- за­чу­ду­вав­ся Бе­недьо, а да­лі змов­чав, не смі­ючи вда­ва­тись з та­ким па­ном у роз­мо­ву.

- Ну, що ж то­бі так див­но? - спи­тав, ус­мі­ха­ючись, Ле­он.- Млин, то млин, то­бі, му­ля­ро­ві, все од­но.

- Та я то вже й сам со­бі га­даю, що панська річ - роз­ка­зу­ва­ти, а на­ша річ - ро­би­ти. Млин, то й млин.

- Тілько-то, ви­диш, я би хо­тів, що­би бу­ди­нок був не­муд­рий, так со­бі, в дві цег­ли, без по­вер­ха, тілько вшир тро­ха. То не бу­де та­кий зви­чай­ний па­ро­вий млин, як усе бу­ду­ють. Я най­шов та­ко­го чо­ло­ві­ка, що то­то все ви­га­дав, і план зро­бив, і сам бу­де вес­ти ро­бо­ту. Ну, ви­диш, бу­дов­ни­чий ду­же но­сом кру­тив, як уви­дів той план. А ти ро­зу­мієшся на тім, як що тре­ба ро­би­ти піс­ля пла­ну?

- Та чо­му би ні? Як чо­ло­вік має під ру­кою ри­су­нок і мі­ру, то не ве­ли­ка шту­ка.

- Так,