Читати книгу - "Драматичні твори, Леся Українка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
там стану долі з ліхтарем закритим
і буду подавати гасла світлом:
одкрию - значить, можна лізти далі,
закрию - значить, треба притаїтись.
Долізеш в діл, а там вже клопіт мій,
як переправити тебе ще й далі.
Жірондист мовчки, зціпивши зуби, подається до вікна.
Монтаньяр
(на порозі, усміхаючись)
Годилось би хоч «дякую» сказати.
Жірондист
За правду треба правдою платити:
я, жірондист, ненавиджу тебе
і всі твої глибокохамські вчинки!
Монтаньяр кланяється з іронічним усміхом і зникає з порога. Жірондист кидається до пера, рука тремтить від поспіху і непевності в думках, далі він кидає перо, нічого не написавши.
Нічого я не можу написати!
Та й все одно… вони б не зрозуміли…
За вікном знизу чутно тихий свист. Жірондист здригнувся, іде до вікна, приладжується і починає спускатися по шнуру за вікно.
III
На еміграції
Жірондист-утікач ходить по містку над глибоким яром, де на дні шумить прудкий потік. Вдалині леліє Констанцьке озеро і мріють снігові верхів’я гір.
Жірондист
Гнітить мене твоя краса, чужино!
Занадто гарне ти, моє вигнання!
Занадто вільна ти, моя в’язнице!
І тужу я до стін Консьєржері,
до тих понурих свідків героїзму,
товаришів високих дум і вчинків.
Ті мури, мов живі, неначе тямлять
і біль розлуки, й тугу поривання,
й високе щастя жертви для ідеї,
і муку сумнівів, і радість мрії,
і смерті неминучої трагізм.
Проречистії мури! Скільки душ
їм заповідало думки та мрії
в реченнях мудрих та в огнистих строфах,
і вірний камінь речником зостався
людей, що поніміли під залізом.
А сії гори - в них немає мови.
Всі наші муки, й щастя, й боротьба
для них ніщо. Вони стоять одвіку,
стоятимуть довіку. Людські руки
їм не давали ні краси, ні сили.
Не людська злість яри сі поточила,
не людський гнів громи ті породив,
що населяють гомоном узгір’я;
і чистий сніг на тих недосяжни́х
далеких верховинах щось говорить,
але таке, на що нема луни
ні в слові нашім, ані в нашім серці.
Не думав я, страшна Консьєржері,
що я колись затужу за тобою,
бо я гадав, що вже такої кари
не вигадав би й монтаньярський розум.
Якби я вірив у лихого духа,
я думав би, що то сам сатана
подав мені ту думку, щоб я сам
для себе став метою…
Якби я
тієї думки не прийняв у кров,
у серце, в глибину щонайтайнішу,
я б, може, так тепера не тужив.
Я б тішився, що прийшлим поколінням
послужить, може, нащось сяя туга,
сей жаль безумний за нелюдським щастям
свідомого конання для ідеї.
Я думав би, що ті дрібні рядки,
які щодня кладу я на папері,
колись народами здолають править;
що сі ватаги чорних, дрібних літер
колись повстануть цілим дужим військом
одважних месників за нашу долю,-
але тепер я вже не вірю в се.
Я знаю те, ще кожний сам за себе -
і месник, і борець або - ніщо,
бо кожний має тільки власну долю,
бо кожний в світі може тільки жити
або вмирати, третього ж нічого
не суджено на сьому світі людям.
Тепер же я виразно, ясно тямлю,
що я вмираю, що гірська хвороба
мене взяла на чистих високостях
ідей абстрактних, розуму та думки.
Мені здається, що от-от всі пори
почнуть точити кров і я загину,
як мандрівець на глетчері найвищім,
де грудям дихати надміру легко,
над людську силу…
Та́м було життя,
між тими мурами, де кожний вечір
здавався нам остатнім. Там життя
було зібране, наче в тому шкельці,
що промені порізнені єднає
в одну сліпучу та палючу цятку.
Звичайний крамар там ставав героєм,
там невіглас робився геніальним,
одна хвилина там давала більше,
ніж всі три роки, що прожив я тут.
І як людина в передсмертних муках
часами має просвітки маленькі,
коли здається, що вступає сила
в змарніле тіло, так і я часами
тут оживав на невелику мить,
і серце билось так, мов у живого,
і забувалися сі вічні гори
і ся чужа краса. Такі хвилини
були тоді, коли мені ще слали
із Франції листи. Тепер вже рік,
як я не маю їх…
Не знаю сам,
чи я клясти, чи я святити маю
той час, як я з неволі йшов на волю,-
чи з волі у неволю - як сказати?
А тільки я ніколи не забуду
ні тої ночі, чорної, як горе,
ні того світла, що внизу горіло,
запалене рукою монтаньяра.
Я все дивився в діл, в безодню ночі,
де тільки й бачив я що ярий вогник,
немов пекельне око. Я тремтів -
не знаю сам, від страху чи від щастя.
І досі тямлю, як тоді боявся,
щоб шнур тремтячий по вікні не стукав
і не дзвенів по гратах. Се була
найвиразніша думка. Більш нічого
не вмів би я словами розказать
з того, що думалось і почувалось.
А все-таки се був остатній час,
коли життя було живе навсправжки.
Чи вернеться коли таке життя?
Чи я ще буду хвилею живою
в живому морі, перестану бути
могильним каменем на гробі справи
і ясної ідеї жірондистів?
Колишні братні хвилі прокотились
і зникли всі в червонім морі крові,
та зникли й ті, що їх туди загнали.
Любов моя й ненависть - утопились…
Але невже немає інших хвиль,
з якими міг би я поплисти згідно
або без сліду розточитись в них?
Хоч
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Драматичні твори, Леся Українка», після закриття браузера.