Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

- Гарно й тут на яру, а ще кра­ще між людьми, та ще ба­га­ти­ми; а ще кра­ще в ба­га­то­му, ве­ли­ко­му до­мові, де все бли­щить і сяє, як сон­це на цьому яру.

Знялись во­ни з місця і вер­та­лись яром до­до­му. Сон­це вже згас­ло, яр темнішав, ста­вок вкри­ла чор­на тінь бе­ре­га­ми, тільки се­ре­ди­на бли­ща­ла тем­ним цвітом. Як наб­ли­жа­лись до став­ка, з осо­ки схо­пи­лось дві кач­ки, тріпа­ючи крильця­ми, і схо­ва­лись за шпи­лем. Скрізь бу­ло ти­хо й ніби по­рожньо. Вся­ка жи­ва ду­ша з гаю, з по­ля пішла до се­ла або при­ляг­ла на спо­чи­нок під зо­ря­ми.

Дома най­мич­ка вже на­го­ту­ва­ла їм ве­че­рю. Після ве­чері підлес­тив­ся до їх мовч­ки сон, той сон сільський, міцний, що й не сниться чо­ловікові нічо­го, бо він обійме те­бе всього, мов ма­ти ди­ти­ну, та й не ви­пус­тить, до­ки га­разд не відпо­чи­неш і од ро­бо­ти, і од уся­ко­го кло­по­ту, і од уся­ко­го го­ря і щас­тя.

V

Через кільки місяців Га­ня сиділа ко­ло вікна і ко­ли­ха­ла си­на, в простій ко­лисці, при­чеп­леній до стелі на вер­веч­ках, пог­ля­да­ючи на яр. А менші сест­ри по черзі жи­ли в Гані і по­ма­га­ли їй де в чо­му у ро­боті, дог­ля­да­ючи ди­ти­ни. Че­рез рік пан Хоцінський вже спев­нив своє сло­во, знай­шов Ясеві кра­ще місце в не­да­ле­ко­му селі. Поп­ро­ща­ла­ся Га­ня з своїм рідним се­лом, зе­ле­ним яром, ста­вом, розп­ро­щу­ва­ла­ся, пла­чу­чи, з матір'ю, з сест­ра­ми. Не­на­че виїжджа­ла за синє мо­ре, так пла­ка­ла во­на. Ко­му пак не жаль то­го місця, де хто ро­див­ся і зріс, де жи­ли батьки і діди? Ясеві бу­ло бай­ду­же. Ніби не рідною зем­лею бу­ла йо­му на­ша Ук­раїна!

- Ой бо­же мій, бо­же мій! - пе­рек­рив­ляв о. Хве­дор доч­ку й жінку, за­тя­га­ючи жалібним го­ло­сом, на зра­зець жіно­чо­го го­лосіння. - Ку­ди ж це я виїжджаю так да­ле­ко на чу­жу сто­ро­ноньку, аж у Кушнірівку! За п'ятнад­цять з по­ло­ви­ною верс­тов. Так да­ле­ко, що звідсіль не вид­ко!

- Господи! що ти за лю­ди­на! - про­мо­ви­ла з сер­цем ма­туш­ка. - І ди­ти­ни йо­му не жаль! Од­дав доч­ку, як з ха­ти випх­нув, ще й сміється! Бу­де отак, без­щас­на, цілий вік ти­ня­тись та тя­га­тись з еко­номії на еко­номію, не над­бає доб­ра, ні птиці, ні ху­до­би. А тієї шко­ди! А скільки пе­ре­тов­четься по­су­ду! Хва­ли­ти бо­га, ко­ли ще тра­питься доб­ре місце; а як же сидіти­муть на бур­ку!

Марія Ва­силівна зап­ла­ка­ла, а о. Хве­дор пе­ред­раж­ню­вав її, хли­па­ючи: «Ой бо­же ж мій, бо­же! Ко­ли тобі, Га­ню, бу­де ну­до­та за Нес­те­рин­ця­ми, то вилізь на вер­бу на вер­ше­чок та й по­ди­вись на Нес­те­ринці, бо звідтіль бу­де вид­ко їх».

Переїхав Се­ре­динський в Кушнірівку. Місце бу­ло тро­хи кра­ще. Вже Га­ня ку­пи­ла гар­неньку ка­на­пу, спра­ви­ла гар­ну оде­жу, най­ня­ла няньку, дер­жа­ла ко­ро­ву, ма­ла до­волі мо­ло­ка й си­ра і бу­ла щас­ли­ва по-своєму, не наріка­ла на свій та­лан. По­нудьгу­ва­ла тро­хи за до­мом, та й пе­рес­та­ла. За гос­по­дарст­вом, за ди­ти­ною, за лю­бим чо­ловіком і нудьгу­ва­ти бу­ло ніко­ли. Жи­ли Се­ре­динські не ба­га­то і не ду­же вбо­го.

Пан Хоцінський час­тенько приїжджав в гості до Се­ре­динських, став їм ве­ли­ким при­яте­лем, зап­ро­ху­вав до се­бе в гості. Хо­ча він був і удівець, од­на­че ж лю­бив зак­ли­ка­ти до се­бе ве­се­лих гос­тей, а най­більше мо­ло­дих дам, і навіть справ­ляв ба­ли. Се­ред польських гос­тей Га­ня і собі му­си­ла про­мов­ля­ти пот­ро­хи по-польській. Всі польки без со­ро­ма хва­ли­ли її в вічі за те, що во­на так чу­до­во го­во­рить по-польській, хо­ча во­на на­си­лу, ве­ли­ку си­лу змог­ла зліпи­ти до­ку­пи кільки польських сло­вець. А Ясь, нез­ва­жа­ючи на те, що вже говів до на­шої церк­ви, в домі Хоцінсько­го знов став по­ля­ком, го­во­рив по-польській. Хоцінський по­ма­гав Се­ре­динським, навіть го­див, ко­ли в чо­му бу­ла в їх не­дос­та­ча. Га­ня дя­ку­ва­ла йо­му, хва­ли­ла пе­ред усіма йо­го добрість, а все-та­ки бу­ло здвиг­не не раз пле­чи­ма, не вга­ду­ючи, чо­го він аж над­то вже доб­рий та при­хильний до їх, як батько!

Серединський не ліну­вав­ся, піклу­вавсь, пильну­вав ко­ло пансько­го скар­бу. Пан йо­му дя­ку­вав за добрі по­ряд­ки. Пе­ре­па­да­ла Се­ре­динсько­му не од­на зай­ва копійка. Пішла доб­ра чут­ка про еко­но­ма Се­ре­динсько­го по всій око­лиці, як про ха­зяй­но­ви­ту й здат­ну лю­ди­ну.

Одного ра­зу влітку пан Хоцінський приїхав до Се­ре­динсько­го в гості. Тільки що він пе­рес­ту­пив поріг, Га­ня за­раз пос­те­рег­ла на йо­го лиці нез­ви­чай­ну ве­селість. Йо­го сірі очі бли­ща­ли сміхом, гу­би сміялись, но­ги якось швид­ше й про­ворніше пе­рес­ту­па­ли поріг. Зда­ва­ло­ся, не­на­че по­руч із ним всту­па­ло в ха­ту са­ме щас­тя, ве­де­не йо­го влас­ною ру­кою.

- Добру оце звістку не­су в ва­шу ха­ту, Ган­но Хве­до­ров­но! - про­мо­вив він, підсту­па­ючи до неї і цілу­ючи її в ру­ку. - Я вга­ду­вав, що ви бу­де­те щас­ливі за Ясем. На моє й вий­шло…

Ганя од­ра­зу за­мовк­ла й охо­ло­ла: сер­це в неї якось чуд­но за­ко­ло­ти­лось, мов щось не­доб­ре віщу­ва­ло. Тим­ча­сом во­на ніби і зраділа, що панст­во та­ки наб­ли­жа­лось до неї.

- Поздоровляю вас уп­ра­ви­тельшею маєтності кня­зя з Кам'яно­го!

Тут са­ме од­чи­ни­лись двері. В ха­ту ввійшов Ясь. Хто б те­пер пізнав Яся з ти­ми ди­тя­чи­ми лас­ка­ви­ми очи­ма, з бо­яз­кою несміли­вою хо­дою! Нес­подіва­не, не­га­да­не щас­тя вже підня­ло йо­го го­ло­ву на пле­чах, зве­ло до­ку­пи бро­ви, на­ду­ло йо­му гу­би, на­че ви­тяг­ло зріст. Ясь всту­пив до ха­ти вже па­ном, гор­до й по­важ­но, без оз­на­ки жад­ної три­во­ги, жад­но­го зво­ру­шен­ня на лиці, не­на­че він до­сяг­нув тільки то­го, що до йо­го по пра­ву й на­ле­жа­лось. Він вже пе­ре­чув ви­пад­ком ще пе­редніше про це, але мов­чав і не ска­зав про це жінці, ще не пев­ний в то­му, чи діста­не те місце.

Пан Хоцінський аж побіг йо­му на­зустріч, ухо­пив йо­го, обніма­ючи, і цілу­ючи, і поз­до­ров­ля­ючи з но­вим місцем, з но­вою до­лею.

- Ну, Га­ню! - про­мо­вив Ясь, - ки­дай те­пер свої яри зе­лені, свої ко­ноплі, гу­си та ку­ри! Ру­шай­мо до Кам'яно­го. А за все те по­дя­куй­мо па­нові Хоцінсько­му, моєму наз­ва­но­му батькові, за йо­го доб­ру ре­ко­мен­дацію пе­ред кня­зем.

Ясь знов об­няв Хоцінсько­го і поцілу­вав­ся з ним тричі, - од­на­че не в гу­би, а по-польській: ти­ка­ючи гу­ба­ми на повітря проз що­ки, а потім поцілу­вав Хоцінсько­го в пле­че і ниж­че пле­ча в ру­кав.

Пішла ве­се­ла роз­мо­ва за са­мо­ва­ром. Всі троє бу­ли ве­селі. Пан Хоцінський роз­ка­зу­вав про маєтності кня­зя, про йо­го ба­гаті еко­номії, про цілі че­ре­ди волів, ко­ней, про ко­рис­ний уряд уп­ра­ви­те­ля. Роз­ка­зу­вав він Гані про той бу­ди­нок, де во­ни бу­дуть жи­ти, про ви­сокі ба­гаті по­кої з ве­ли­ки­ми вікна­ми, з до­ро­гою обс­та­вою, про ба­гаті, ро­дючі по­ля та